Пролетіло шість тижнів. Він бачив Діді лише в конторі й твердо тримався свого правила — не чіплятися до неї. Та на сьому неділю не зміг подужати своєї туги за нею. День був непогожий. Віяв сильний, рвучкий південно-західний вітер, і раз у раз зривався холодний дощ. Діді не йшла Буйному Дневі з думки. Вона ввижалась йому як жива: сидить біля вікна й шиє якісь жіночі витребеньки. Він навіть не випив свого неодмінного коктейлю перед сніданням. Ураз набравшись духу, він вишукав у записній книжці номер її телефону й подзвонив. Відповіла йому донька господині, але за хвилинку він уже почув той голос, що його так прагнув чути.
— Я хочу вас тільки сповістити, що я зараз рушаю до вас. Я не хочу вдиратися, не попередивши, та й годі.
— Щось трапилося? — пролунав у трубці її голос.
— Скажу, як приїду, — ухилився він.
Не доїхавши два квартали, він висів зі свого червоного автомобіля, пішки дійшов до гарного на три поверхи будинку, укритого ґонтом, і, повагавшись одну мить, рішуче подзвонив. Він знав, що чинить проти її волі й ставить перед нею нелегке завдання вітати як недільного гостя Блама Гарніша, мультимільйонера й героя скандальних газетних сенсацій. Та водночас Буйний День був певен, що вона зустріне його без ніяких «дурних баб’ячих фокусів», як він би висловився.
І він не помилився. Діді сама вийшла відчинити і, як завжди, стиснула йому руку. У чистому просторому передпокої він повісив на вішалку макінтоша й капелюха і обернувся до неї.
— Там зайнято, — пояснила вона, показуючи на покій, звідки чути було гомін молодих голосів, а крізь відчинені двері видніло декілька юнаків, — вам доведеться зайти до моїх кімнат.
І вона повела його до дверей праворуч. Увійшовши в кімнату, Буйний День ніяково спинився, неначе ноги йому приросли до підлоги, і прикипів очима до неї та до всього навколо, силкуючись водночас і не дивитись. Так він збентежився, що не чув і не бачив, як вона запрошує його сісти. То оце тут вона живе! Його вразило те, що вона так просто впустила його до себе, хоча нічого іншого він у душі й не сподівався. Велика кімната ділилась ніби на дві. Перша, де він стояв, правила, очевидно, за вітальню, а друга, що її він теж бачив, за спальню, хоч ніщо, власне, на те не показувало. Хіба дубовий туалетний столик із силою гребінчиків, щіточок та всякого жіночого дріб’язку, чепурненько розкладеного на ньому. Широка канапа з блідо-рожевим покривалом та високими подушками, — це, мабуть, ліжко, вирішив він, хоча таких ліжок ще ніде й ніколи не бачив.
Звісно, за ту хвилину збентеження він небагато розгледів, у нього тільки виникло загальне враження тепла, затишку й краси. На простій дубовій підлозі не було килима, тільки лежали вовчі та койотячі шкури. На мить його погляд прикувала до себе Венера, що стояла на фортеп’яно, вирізняючись проти шкури кугуара, прибитої на стіні.
Та найдужче вразила його сама Діді. Його завжди чарувала в ній якась особлива жіночність. Постать її, волосся, очі, голос, її манера заливатись сміхом, мов пташка — усе сприяло тому враженню. Але тут, у своїй кімнаті, убрана в легку хатню сукню, що вільно облягала їй стан, вона була саме втілення жіночності. Він звик бачити її тільки в чепурному англійському костюмі до блузки або в вельветовому вершницькому вбранні, отож теперішня Діді була для нього зовсім нова й несподівана. Вона здалась йому ніжнішою, гнучкішою і зграбнішою. Вона була невіддільна частка всього цього хатнього затишку й краси, і сюди так само пасувала, як і до ділової конторської обстави.
— Будь ласка, сідайте, — ще раз сказала вона.
Ураз Гарніш почув себе зголоднілим звіром. Несита жадоба обхопила його. Йому захотілося по-вовчому накинутись і схопити ласий шматок. Де й поділись його терплячість і дипломатія.
Він рушив до своєї мети навпростець, найкоротшим шляхом — і знов же навіть не усвідомлюючи, що ніякого кращого шляху він не міг би вибрати.
— Слухайте, — заговорив він, і голос йому тремтів від жаги. — Я нізащо в світі не став би просити вашої руки в конторі. Тим-то я й опинився тут. Міс Мейсон! Я не можу без вас! Не можу!