Розділ З
Маріуш відповів на дзвінок Світлани спокійно, так, ніби нічого не трапилось і він не знає про ті кляті пігулки. Йому хотілося дізнатися, до якої межі брехні здатна дійти його співмешканка, тому він вирішив не пришвидшувати події. Чоловік був переконаний, що будь-яка брехня рано чи пізно себе виявить — для кожної потрібен свій час. Маріуш вийшов на терасу, сів у плетене з лози крісло. Воно скрипнуло, як завжди, наче схлипнуло знищене для потреб людини дерево. Йому не дуже подобалося крісло, що скрипить і пищить, а ось Світлана отримувала від тих звуків задоволення.
— Мене воно заспокоює, — любила повторювати вона, розхитуючись у кріслі-гойдалці.
Маріуш відштовхнувся ногами від землі, і крісло плавно заколихалося. Він прикрив очі повіками, вслухаючись у монотонне «скрип-скрип» і намагаючись заспокоїтись. Чоловік думав, що насправді причини хвилюватися немає, але десь глибоко в душі засів черв’як, який точив ізсередини тихо, непомітно, але настирливо.
Маріуш досяг того, про що не міг навіть мріяти раніше, коли працював начальником дільниці вантажних автомобілів на одному із підприємств. Потім разом зі Славком він відкрив один автосалон, за ним — другий. Рік за роком вони гарували день і ніч, налагоджуючи по регіону продаж новеньких «опелів» і «мерседесів». Було все: і злети, і падіння, аж поки вони вибили у місцевої влади хороший клапоть землі у жвавому місті й побудували там просторе та сучасне приміщення автосалону. І тут їм випала козирна карта — після довгих і напружених перемовин вони підписали довгостроковий контракт і стали офіційними дилерами з продажу «порше», які виготовляли в Німеччині. Нові й зручні автомобілі відразу привернули увагу покупців із товстими гаманцями, й за кілька місяців роботи салон дав непоганий прибуток. Маріуш теж не зміг устояти перед новою автівкою і, продавши свого легковика, придбав облюбований із першого погляду «Porsche Panamera Sport Turismo» 2018-го року випуску.
Маріуш розплющив очі, аби помилувався своєю красунею-машиною. Вона виблискувала на сонці синім кольором, ваблячи до себе. Маріушу відразу припала до серця оця модель «порше» із просто казковою керованістю. Подушками безпеки для водія нікого вже давно не здивуєш, але його авто мало такі самі подушки і для пасажирів, а на додачу салон з якісної шкіри, двозонний клімат-контроль, круїз-контроль, датчик дощу й світла та ще багато чого корисного. Але найбільше тішили господаря автівки її ціна у чверть мільйона доларів і потужність у п’ятсот п’ятдесят кінських сил. Чи сподівався він, власник старенької «таврії», придбати колись таку синю лялечку? Та життя іноді підносить сюрпризи. Так сталося і з Маріушем. Зараз, погойдуючись у скрипучому кріслі, він міркував про те, що на його долю випав виграшний лотерейний квиток, за придбання якого, втім, довелося заплатити своїм спокоєм.
Маріуш підвівся, підійшов до авто, провів долонею по капоті, який уже встиг нагрітися на сонці. Переганяти машину в затінок йому зараз не хотілося, і він зазирнув у дзеркальце заднього огляду. На нього дивився чоловік із виголеною до блиску головою, чорною борідкою та гарними очами, у яких зачаївся сум. Маріуш звик до своєї нової зовнішності й уже не сахався, побачивши власне відображення у дзеркалі.
«Людина швидко звикає до хорошого, — подумав він, — і взагалі швидко пристосовується до нових умов життя. На те вона й людина!»
Йому чомусь знову згадалася Світлана, яка дурила його впродовж п’яти років. Маріуша обурював її вчинок, хоча брехня була незмінним супутником його життя вже не один рік.
— Коли брехня живе з тобою поруч так довго, ти й сам починаєш у неї вірити, — зробив висновок Маріуш, прямуючи до будинку.
Розділ 4
Прокинувшись уранці, Тамара пішла до саду по квіти.
«Жаль, що нема білих лілій! — подумала вона, зрізаючи найкращі стебла. — Мама їх так любила!»
Зібравши лілії у букет, жінка присіла на лавку, щоби помилуватися квітником. Сьогодні її день народження і день смерті матері. Тамарі так не вистачає мами! Роки потроху розтушовували риси рідного обличчя, залишаючи, як раніше, чіткими тільки милу усмішку й добрі сині очі. Тамара добре пам’ятала ті гарні очі. Може, її уява й домальовувала те, чого не було насправді, але ж є світлини, з яких можна відтворити мамин образ. Тамара нечасто розгортала старий альбом. Їй хотілося згадати материне лице, і вона напружувала пам’ять. Білява, гарна, синьоока й завжди усміхнена — такою Тома запам’ятала матір. Щоразу на згадку про маму у пам’яті спливав той вечір, коли вона, шестирічна дитина, поверталася з нею додому й попросилася в туалет. Тамара була єдиним свідком загибелі матері, лише вона бачила чоловіка, який збив її своєю автівкою. Попри те, що бачила його здалеку, те обличчя запам’ятала на все життя. Скільки жила, стільки вишукувала його серед випадкових перехожих на вулиці, але марно. Час невблаганний — він поступово стирав зі спогадів образ убивці, зоставивши в них тільки високу широкоплечу постать. Зараз Тамара вже не сподівалася зустріти того чоловіка, змирившись, що вбивця її матері не постав перед судом, і втішаючи себе, що той однаково постане перед судом Божим.
Жінка зітхнула, труснула головою, ніби проганяючи неприємні спогади, підвелася з лавки та пішла до двору.
— Барсе, на тебе покидаю наших хлопчиків, — сказала вона собаці, який плентався за господинею до самої хвірточки. — Оберігай їх, а я незабаром повернуся.
Пес допитливо подивився їй у вічі.
— Справді, Барсе, я ненадовго, — запевнила його жінка і почухала за вухом.
Тамара замкнула хвіртку й почула, як Барс улігся за нею із тяжким зітханням. Пес не любив, коли хтось кудись ішов, й тішився, коли всі були вдома, а він міг виконувати свій безпосередній обов’язок — охороняти господарів. Вона мимоволі поглянула на лавку біля паркану й побачила там гарно оформлений букет білих лілій.
«Толикова робота! — подумала, забираючи квіти. — Напевно, їхав на роботу зрання й поклав тут букет».
Жінка вирішила йти на кладовище пішки, хоча до нього було далеченько. Вона могла би швидко дістатися туди на своєму старенькому авто, але Тамарі хотілося прогулятися містом.
— Хвилин за сорок пішки дійду, — вирішила, крокуючи ще безлюдною вулицею.
Містечко на приблизно вісімдесят тисяч жителів розгалужувалося численними вулицями та провулками приватного сектора, лише в центрі виструнчуючись двома широкими проспектами з багатоповерхівками й адмінбудівлями. Воно розкинулося в низині, на берегах невеликої річки, яка ділила його навпіл. Напевно, у цій місцині колись замешкали перші поселенці, бо багатоповерхівкам, зведеним пізніше, тут, серед приватних будинків, місця не знайшлося — вони розташувалися трохи вище, утворивши центр містечка. А кладовище знаходилося за містом, на узгір’ї. З міста його не було видно, але з кладовища добре проглядалися чи не всі будинки, ніби перші поселенці задумали так, аби ті, що пішли із земного життя, могли бачити згори свої колишні помешкання.
Тамара повернула у вузький провулок — так можна було скоротити шлях — і помітила Коляна. Чоловік невизначеного віку, беззубий, з великою лисою головою щоранку з’являвся на вулиці й зустрічав усмішкою кожного перехожого. Колян був несповна розуму, погано розмовляв, але всі сусіди знали, що в нього добра душа й він ніколи нікого не образить, незважаючи на високий зріст і досить кремезну статуру. Угледівши Тамару, чоловік попростував їй назустріч.
— Доброго ранку! — сказав він, уклонившись. — Я — Колян.
— Доброго ранку! — привіталася Тамара. — Як ведеться?
— Добре! Ранок добрий! — усміхнувся Колян.
— Ось і добре, що в тебе все гаразд!
— Квіточки! — вказав він на букети лілій.
— Дати тобі? — запитала жінка.
— Колян любить квіточки! — широко всміхався той.
Тамара дала чоловікові одну гілочку помаранчевої лілії.