Стьопкін задоволено крякнув.
Жінка перекинула дипломат, гроші розсипалися по журнальному столику. Вона іще деякий час, ніби зачарована, дивилася на них, а потім підхопила чоловіка під руку:
– Обідати, обідати, обідати! Ти сьогодні заробив!..
Не встигли Стьопкіни сісти за стіл, як подзвонив син, передав привіт від невістки та внука, а потім, ніби між іншим, поцікавився:
– Тато гонорар отримав?
Оскільки в цю хвилину тато наливав у чарку свої законні сто грамів, а мати розмовляла по телефону, то вона крадькома глянула на чоловіка і пошепки сказала:
– Отримав...
Хутко згадала про батьків дочка. Зателефонувала. Жива, значить, та здорова, у сім’ї все добре... Про гонорар таксамо поцікавилася. Пообіцяла приїхати – відвідати старих.
Шумно зробилося незабаром у квартирі Стьопкіних– дочка, син, зять, невістка та онуки заявилися майже одночасово, ніби домовилися. Були навіть поцілунки, чого раніше – ніколи... Потім усі влаштувалися за столом. Під цей гомін Стьопкін пропустив іще чарочку. Жінка навіть просльозилася: «Біднесенькі мої, як же вам без татка нашого?»
Стьопкін мовчав. Він пропустив іще сто грамів, на що жінка таксамо не зреагувала, узнявся з місця, попросив уваги:
– Грошей я вам підкину. Але! Спочатку скажіть, як називається мій роман, за який я одержав гонорар?
Усталювалася хвилина мовчання.
– Ну?
–Тату, яка різниця, як називається? – притулилася да плеча дочка, ніжно погладила останні кучері на його голові. – Головне, ти – талант! Ми пишаємося тобою!
Дорослі заплескали в долоні.
– Дякую! – підняв руку Стьопкін. – Дякую. Приємно почути, що ви мною пишаєтеся. Ну, а хто читав цей роман? – Він неквапливо оглянув кожного, хто сидів за столом, і, мабуть, пошкодував, що висунувся з таким недоречним питанням: коли навіть назви ніхто не знає, то що ж там про читання заїкатися. – Ех, гонорарні ви діти! – Стьопкін шморгнув носом.
Він виліз з-за стола, узяв зі столика журнали з надрукованим романом, протягнув їх у руки сину, невістці, дочці, зятю...
Один журнал залишився. Стьопкін подивився на жінку, але, зітхнувши, безнадійно махнув рукою і шпурнув його на канапу.
– Вони прочитають, Іванку, прочитають, – защебетала жінка. – Тобі, може, іще чарочку?
– Чарочка почекає,– помірковано подивився на жінку Стьопкін: хай відчує, що сьогодні він може сам похазяйнувати за цим столом не гірше, ніж вона. Потім скерував очі в бік дітей. – А вам, шановні, ось що скажу: коли прочитаєте роман – приходьте. За тиждень не буде вас – запізнитеся: у мене путівка в будинок відпочинку.
... Через три дні діти розповідали Стьопкіну зміст його нового роману.
КАРАСІ НА ПІСКУ
Усе почалося з листа від сина Михайла, який повідомляв, що приїде не сам, а з дівчиною, майбутньою жінкою.
– Треба зустрічати, – сказав Мотрі Леон.– Запросимо гостей, свояків та сусідів, щоб з Михайловою нареченою познайомилися, мо й весілля справимо. Готуватися треба. Подивися, скільки в нас цукру, Мотрю. Чи вистачить на це... Ну, сама розумієш... Горілка у крамниці дуже дорога... Одним словом, будемо готуватися...
Як тільки у бочці припинилося булькання, Леон сказав сам собі: «Час».
Назавтра ранком, коли село іще спало, Мотря на плоскодонці відвезла Леона на острів, а сама повернулася додому. Але усе ж таки сусід Понтик побачив, що Конопелька поволікся через городи до озера з такими-сякими причиндалами. Понтик мав на Леона зуба, і тому дуже зрадів, підтягнув штани та відразу ж пошкандибав до дільничного, рішуче постукав у вікно. Незабаром показалося заспане обличчя міліціонера Кузовки.
– Ну, що трапилося? – протираючи очі, запитав той.
–Ти ось спиш, а Леон на острові самогон жене. Штрафуй! Усіх штрафуєш, а його що – не бачиш? Чи, мо ти через одного штраф даєш? Дивися, дарма що ти мені родич, я можу і вище заявити. За Понтиком не заржавіє.
Дільничний тільки зітхнув. Задоволений Понтик повернувся додому, злорадно чухаючи руки: ось тепер, ти, Леоне, заспіваєш мені Лазаря.
Леон тим часом установив апарат, розклав вогнище, і невдовзі у трилітровий слоїк капнула перша крапля...
Старий не відразу почув плескіт весел по воді. Насторожився – на берег насувався міліцейський кашкет. Переляканий Леон відразу кинув усе, сховався у чагарнику, почав стежити, що ж діється коло його апарата...
– Леоне, виходь! Твій агрегат, відразу вгадав,– почув старий голос Кузовки. – Не ховайся. Будемо акт складати. Від закону не сховаєшся.