– Увага, панове! Від ім’я жінок пропоную кожному щиро признатися, хто зрадив своїй дружині у минаючому році.
Чоловіки здивовано і розгублено переглянулися. Жінки заплескали в долоні – підбадьорювали своїх лицарів, щоб ті викладали все.
– Ну, з кого почнемо? – сокотала Сироєжкіна. – Що, нема сміливих?
Таких спочатку не знаходилося.
–Чоловіки, щось вас не чувати!..
– Ну, Дон Жуани, чому стихли?
– Попалися! – знущалися над міцною статтю жінки.
Першим набрався сміливості Трушков.
– Я, наприклад, не зраджував. Спи спокійно і в новому році, Зінулю! – він приклав руку до серця і сів.
Майже те ж саме сказали й інші. Крім Вавьоркіна. Вавьоркін же узнявся з місця з келихом у руці, трохи ковтнув шампанського, серйозно, не моргнувши оком, відкарбував:
– Що було, те було. Брехати не буду. Пробач, Галинко. Зраджував я. Були в мене жінки. Одну з них звали Ларискою, другу Наташкою, третю Клавкою, четверту Вірочкою, п’яту...
Усі заусміхалися.
– Ну і жартівник ти, Вавьоркін! – промокаючи хусточкою вологу на очах, зупинила його Сироєжкіна. – Так розсмішить не кожен!.. Артист. Тобі Дідом Морозом бути! Галю, ну в тебе й чоловік!.. З ним, напевно, ніколи не сумно!
Вавьоркін трохи збентежився. Він хотів продовжувати, але Сироєжкіну було вже не зупинити. Він сів на місце. «Ось і кажи їм правду!– ображено подумав Вавьоркін. – Ех, жінки, жінки! Збрешеш – повірять, правду скажеш – не візьмуть на віру».
ПРОЇХАВ!..
«Ви подивіться, зайшли в автобус і хоч би хни... і їдуть безквиточниками... зайцями... навіть на компостер не дивляться... А я що – лисий? Тільки й встигаю тягати з кишені талончики, тільки й клацаю компостером, – міркував Рудькін, тримаючися за поручень. – Ні, я так само не ликом шитий. Усе. Досить. Крапка. Назад з інституту так само буду їхати зайцем. Чи ж у мене копійчина зайва?»
Вертався з роботи Рудькін у доброму настрої, ідея почати їздити безкоштовно у громадському транспорті, що народилася ранком, зігрівала під одежою, і він раз-пораз кидав погляди на тих, хто з’являвся у салоні. Мало хто витягав талон на проїзд. «Ось-ось, – міркував Рудькін,– і завжди так... Ні, і ми не личаком борщ сьорбаємо. Дивишся, три рази проїду, й буханка хліба буде. Чи півлітерка молока. А це вже дещо значить».
Як і буває в таких випадках, на лінії з’явився контролер.
– Панове, підготуйте талончики для перевірки,– попросила жінка у червоному беретику, окинувши важним поглядом салон.
«Буду триматися до останнього,– твердо вирішив Рудькін і вийняв на всякий випадок талон, затиснув у руці. – Коли що – компостер поруч, встигну клацнути... Жінка ж далеко іще...»
Залишалося їхати неповних три зупинки. Далеченько. Рудькін відчув, що змокріла лисина, важче зробилося дихати, а пальці на руці тримтять. Він не зводив очей з жінки-контролера, червоний беретик якої був усе ближче й ближче. Рудькін бачив, як хлопці в’юнами просковзували поміж пасажирів, ховаючися від контролера, умудрялися проскочити, а більшість показувала проїздні квитки...
«Все, встиг!»– з полегшенням зітхнув Рудькін і зіскочив на асфальт, він віддихався, витер хусточкою змокрілу лисину. Талон все ще був затиснутий в руці. Рудькін зім’яв його і звично шпурнув в урну зі сміттям...
ІМПОРТНІ ЧЕРЕВИКИ
Лижкіни обідали, коли дзинькнув дзвінок.
– Василю, поцікався, хто там, – підштовхнула чоловіка дружина.
– Зараз, – швиденько відреагував і на дзвінок, і на дружинин наказ Василь і глянув у вічко: по окулярах і по капелюху пізнав товариша по роботі Сивчика й відразу згадав, що той повинен був, як і домовлялися, принести йому імпортні черевики. Хвалився Сивчик, що дуже модне, гарне взуття, але трохи малувате – тисне, тому, хочеш того чи ні, доводиться ось збувати. Шкода, але що поробиш – не дивитись же на черевики, їх носити треба, а, бач, не отримлюється. «Та й продавати аби-кому не хочеться,– говорив Сивчик. – Ось якби хто з друзів узяв, це інша справа: довго згадувати мене потім буде добрим словом, а чужий відразу забуде». Поміряти імпортне взуття першим згодився Лижкін.
І ось Сивчик стоїть з коробкою перед дверями. Заходить, вітається.
– Тетянко, – гукає Лижкін жінку. – Подивися, що мій колега по бригаді приніс – імпортні черевики. Я ж і забув тобі сказати. Йому малі, ну, а як вони будуть на моїй нозі? – Невдовзі Лижкін тупав по квартирі у новесеньких черевиках. – Якраз. Як на мене пошиті. Ну так що, Тетяно, візьмемо?