– Певна річ, любий, – Тетяна покрутила у руках черевики, задоволено прицмокнула язиком. – Гарнесенькі – слів нема. Та й тривкі, мабуть, будуть, раз імпортні... Ціна таксамо не дуже щоб кусалася. Бери, бери, Васильку, і не замислюйся. А товаришу своєму спасибі скажи.
– Так, так... Ось я, користаючися моментом, відразу й кажу: дякую тобі, друже, за черевики,– Лижкін поляпав Сивчика по плечу.
– Та нема за що,– пробурмотів Сивчик. – Не для кого ж постарався – для товариша.
Засунувши у кишеню гроші, Сивчик пабажав довго носити черевики, попрощався і зник.
–Праўда ж, добрыя чаравікі? – знов глянув на дружину щасливий Лижкін, широко усміхнувся... і раптом усмішка миттєво зникла з його обличчя. Перед ним стояла зовсім інша жінка – лице насуплене, червоне, мов помідор. І погляд такий, наче Лижкін приніс у день зарплати всього декілька «зайців».
– Значить, взуття купляєш? – затрусила головою Тетяна. – І це у той час, коли в холодильнику вітер гуляє... коли у мене панчохи всі діряві... коли...
– Не розумію,– повів плечем Лижкін. – Ти ж сама сказала: бери й не думай, черевики дуже добрі... і ціна не кусається.
– А що я при чужій людині повинна була говорити? Скажи мені, дурню? Не могла ж я відправити його за поріг з тими черевиками. Що б він тоді про мене подумав? Та й про тебе, га? Ех, бідолага ти, Лижкін, а не чоловік. Навіщо макітру на плечах носиш?
Назавтра Лижкін поніс черевики колишньому однокласнику Птушкіну, бо йому вони дуже... тисли.
ПОЗДОРОВИВ!
Трохи не пощастило капітану Бєрьозкіну: уночі підрозділ, яким він командує, було піднято по тривозі, потім – марш, район навчань, які обіцяли затягтися не на одну добу. Іншого б разу Бєрьозкін не хвилювався – чи ж уперше йому бувати разом з солдатами на тих навчаннях? Хвилювався ж він з однієї причини – ось-ось повинна дружина народити первістка. А тут – тривога, і вона залишилася сам-насам зі своїми клопотами. Сусіди, правда, обіцяли наглядати за жінкою, викликати, коли буде треба, «швидку допомогу». Це трошки утішало, заспокоювало офіцера. А ще комбат прикомандирував тимчасово до квартири капітана Бєрьозкіна рядового Самардака, який тільки що виписався з госпіталю і набирався сили у казармі. У обв’язки Самардака увіходило: сходити, коли буде потреба, у магазин по продукти для дружини командира, винести сміття, пропилососити, поцікавитись, потрібна іще у чому допомога чи ні. Самардак – солдат слухняний, працьовитий, домовитий, і така служба – принести-подати – йому дуже сподобалася. А оскільки раніш він жив в Україні, то одного разу навіть приготував смачний наваристий борщ і почастував ним дружину капітана Бєрьозкіна.
Невдовзі у Бєрьозкіна народився син. Під вікном пологового будинку рядовий Самардак довго топтався з квітами, яких наскуб на клумбі у містечку, поздоровив породіллю, а потім та – з вікна третього поверху – продиктувала йому зміст телеграми, яку повинен був Самардак відправити у Н-ське містечко капітану Бєрьозкіну.
Капітан Бєрьозкін отримав телеграму наступного змісту: «Милий коханий вітаю тебе сином обіймаю цілую рядовий Самардак».
ПОВЕРНІТЬ БАРАБОЛЬКУ!
Що люблю, так це театр. Скажете, ось іще театрал знайшовся у Бережках! На карті спочатку покажи, де живеш, а потім похваляйся. Воно й правда: наші Бережки не на кожній карті відшукаєш, але ж одне іншому не заважає – театр же ми маємо, свій, самодіяльний, йому іще до народного рости й рости, правда, але, буває, таку виставу чоловіки та жінки забацають, що й у самому Мінську декому ікнеться. Тому ж мо Раєвському. Таланти, одним словом, не звелися, театрали – так само, на «Маріях» не всі помішалися. Так що коли будете в наших Бережках чи поблизу де – заходьте на виставу. Не пошкодуєте. Один тільки нюансик: скінчив свою театральну кар’єру тракторист Мишко Бараболька, артист характерний, хохмач іще той, але не біда – і решта, так би мовити, дещо уміють, хоча до Мишка їм і далекувато. Недарма ж йому – у знак подяки за вірне служіння місцевій сцені і з легкого слівця самого Барабольки! – надали земляки почесне звання «заслужений артист Бережків!» Він перший поки ще і єдиний має такий високий чин. І, треба сказати, отримав його заслужено. Як це він умудрився, питаєте? А-а, і вам цікаво. Тому розповім.
Вистава називалася «Сватався парубок до дівчини». У головній ролі, як ви й здогадалися, Мишко Бараболька. Роль тим складана, що молодого хлопця повинен був грати Бараболька, якому – щоб не помилитися – рочків під п’ятдесят. Але ж Мишко все може, любу роль подолає, тим більше жениха – сам він цю школу у своєму насиченому житті пройшов з відзнакою: три рази клявся у вірності й вічному коханні жінкам. Досвід має. Майстерності – не позичати: артист Мишко, як я вже сказав, від Бога. Правда, до цієї вистави іще не заслужений, але... чи довго там залишалося?