Вистава почалася, як і очікувалося, при переповненому залі. Зібралися люди не тільки з Бережків – з усіх навколишніх сел, пришкандибав старий і малий. Місць не всім вистачило, але з нагоди такої події можна й постояти. Та й не пани – від землі театрали, свої. Місцеве начальство трохи запізнилося, але йому, як і у справжньому театрі, приберегли шосту лавку спереду, а щоб люди бачили, для кого вона призначається, її заслали скатертиною, тому й дурню зразуміло: не займати! Дід Михей на всякий випадок попереджував кожного, хто косив очима на гарну скатірть:
– Це, панове, не під ваші штанці покладено. Замурзаєте. Розміщуйтеся, розміщуйтеся, де хто може. А іншим разом і свою табуреточку не гріх прихопити – для упевненості: гопнешся чи ні на державну лавку, а на свою – факт, сядеш. Майте на увазі. Вистава смішна, про нас з вами, – я був запрошений на генеральну репетицію,-- тому має бути завжди, як сказав сам Мишко Бараболька, аншлаг. Розміщуйтеся. Сідайте. Ну, стойте, стойте... Хто рано встає, тому й Бог дає. Так-так, ось і голова прийшов. Починай, Мишко, спектакль! Можна!
Спочатку зайграла музика, потім розсунулася завіса, і на сцені усі побачили доярку Вірку Циганку і молоду бухгалтершу Олечку.
– Одягнися, свати приїдуть, а ти – як лахудра! – суворо сказала Олечці Вірка Циганка.
Бухгалтерша змовчала, але послухалася – почала причепурюватися перед дзеркалом.
– На те й спектакль, – шепнув дід Михей своїй Лексі,– щоб стрільнути по людині, як з рушниці, що на стіні висить... Мишко казав... Тут, бачиш, якась задрипана доярка Вірка Циганка може лахудрою чи іншим абияким словом обізвати бухгалтершу, людину з дипломом. Театр – це тобі, Лексо...
– Дивися! – штовхнула у бік старого жінка.
Поки бухгалтерша Олечка чепурилася, у двері постукали. Заходять свати. Попереду шнурує сільский коваль Сидоронок, трохи відстала від нього арендаторка Маруся Бахтікова, а там вже посипалися – через сватів не відразу й жениха побачиш. Мабуть, по ролі так. Мишко останній заходить, трохи соромиться, очі то на підлогу скерує, то на стелю толопить.
– Бач, скільки їх на дурницю приперлося випити,– шепнув Лексі дід Михей.–Тільки нас іще там і нема...
– Добрим людям наш добрий уклін! – сказав коваль Сидоронок, і усі, як по команді, схилили голови.
– Проходьте, люди добрі! – зробила широкий жест рукою Вірка Циганка.
–У свою хату вона б так дулю запросила,– хехекнув дід Михей. – Що значить театр!.. На ходу людину іншою робить. Га?
Лекса не відповідала.
– Так, кажуть, у вас дівчина у пору війшла,– коваль Сидоронок помкнувся поставити кошик, з якого великою грушою випирався корок від глечика, на стіл, але Вірка Циганка трошки, напевно, розгубилася, а мо і слова раптом забула, отрималася пауза, і він не знав, приймуть їх у цій хаті чи ні, тому ставити кошик не насмілювався.
– Та став, став кош на стіл, – підказав дід Михей. – Приймуть, приймуть, куди вони подінуться. Цій бухгалтерші й насправді заміж пора. Їй би тільки жениха молодшого. Але ж Мишко – артист. Він любу зацугляє.
Поки те та се, дія у виставі розгорталася, Мишко Бараболька зірвав навіть перші аплодисменти: він обхватив бухгалтершу Олечку й смачно поцілував.
– Лідко, ти подивись! – крутнувся на лавці дід Михей. – Під цю марку і націлується Мишко. Невже і в тексті є цілування? Не може бути... Та й на генеральній репетиції на цьому місці не цілувалися. Я б запам’ятав... Ні-ні, це Мишко сам придумав. На те він і артист!
Лідка зашарілася, махнула рукою:
– Аби далі не пішло!..
– При такому темпі може й піти,– зареготав дід Михей.
– Дивися! – знов штовхнула старого в бік Лекса.
Стіл на сцені був накритий шиковно – навіть картопелька димилася, а у центрі стояв глечик з горілкою, кругом нього пляшки з таким самим, певно, питвом. Свати, жених, наречена й Вірка Циганка п’ють, їдять та гомонять.
– Невже воду жлуктять чи компот який? – спитав у Лекси дід Михей.
– Ти ж усе знаєш, навіщо у мене питаєшся? – відмахнулася Лекса.
– Ні, ти завваж, завваж: Мишко сам собі наливає і, лихо його матері, з тієї ж самої пляшки, – засвітилося зморшкувате – торішньою картоплинкою – личко діда Михея. – На репетиції з глечика цідив. Ось дивися, вшосте прикладається. Там десь на дні крапля мо яка лишилася. Хіба ж води він стільки міг випити? Її стільки не одужаєш. Пляшка, неінакше, літрова. Антихрист, на очах у голови п’е горілочку... ні, щоб і йому пропонувати-піднести. Мишко не дасть. Жадоба. Сам добулькає. Заїдай, заїдай, Мишко, а то розбере, холера!..