– Ну, так ти підеш за мене заміж? – нарешті Мишко Бараболька випростався, обіперся рукамі об край стола. – Я до тебе звертаюся, Ольго: підеш чи ні?
– Піду, – трохи розгублено мовила бухгалтерша Олечка.
– Усі чули? – чомусь подивився не на сватів, а у зал Мишко Бараболька. – Усі. Лідко, а ти чула?
Лідка, голова, дід Михей та решта почали здивовано переглядатися поміж собою, знизували плечима: нічого не розуміли, та й чому він назвав артистку-бухгалтершу Ольгою, коли раніше вона була Наташкою – як у п’єсі.
– Казав же: заїдай! – першим змикитив, що відбулося, дід Михей. – Неслух!
Мишко Бараболька, хитаючися, поклипав на авансцену:
– Лідко, ти чула? Я женюся! На ученій! Люди, вистава виставою, ми її продовжимо... без антракту дамо, не хвилюйтеся, але ж я женюся насправді, і ви це засвідчите. Га?
– Я... я нічого такого вам не обіцяла! – порожевіла бухгалтерша, кліпнула очима. – Я ж думала... це ж по п’єсі! – і вона, затуливши личко долонями, сховалася за кулісами.
Хтось заплескав у долоні, і усі – диво! – підтримали його. Крім голови. Той підвівся, попросив, щоб заспокоїлися.
– Режисера! – з гідністю вимагав голова.
– Я! – білий, як свіжий сніг, вибіг на сцену режисер агроном Цибулькін.
– Замінити жениха! Дублер, чи як у вас там, є?
– Ні, нема, – закліпав очами режисер аграном Цибулькін.
– Як це мене замінити? – покивав неслухняним пальцем Мишко. – Мене? Можна сказати, заслуженого... замінити? А ви театр Янки Купали уявляєте без Станюти або Овсяннікова? Ні. Правильно. А ось знайдеться який-небудь дурень і скаже: замінити! Голово, ти тут не розпоряджайся. Ти у мистецтві – нуль. Без палички. Запам’ятай. Керуй посівною. Зрозумів? А будеш правити дурниці, то я можу тобі багато про що нагадати. Можу розповісти ось усім глядачам, вірним нашим патріотам, заядлим нашим театралам, який ти у місті палац побудував з вісімнадцяти кімнат. За чиї гроші? Га, мовчиш? Проковтнув? А синам машини покупляв – за що? А м’ясо береш щодня свіженьке, коли я, можна сказати, заслужений артист Бережків, солонину хрумкаю, від чого на сцені іншого разу тільки солоним потом пре... А вибори взяти. За Дубка не голосував...
– Замініть його! – голова притупнув ногою, вип’яв груди.
Дід Михей подивився на голову, посміхнувся:
– Ні, Мишка не заміниш. Він один у нас такий. Артист!
Першою вискочила з зала Лідка, за нею, втягнувши голову у плечі, почовгав голова.
– Вистава продовжується! – оголосив Мишко Бараболька.
Але поплила завіса, вона відгородила його від глядачів... І на усе, мабуть, життя, що залишилося. Тільки він не дуже, здається мені, бідує: усе ж таки став заслуженим артистом Бережків після того спектаклю. А цього, браточки, не кожний може досягти. Треба талант мати.
На спектаклях Мишко Бараболька сидить тепер поруч з дідом Михеєм. Той, буває, засумує на виставі й шепне заслуженому артисту:
– Стрибни, Мишко, на сцену, відмочи що-небудь... Бо життя таке, що посміятися хочеться. Стрибни, Мишко. Зроби послугу.
А Мишко відмахується, як і Лекса колись:
– Дивися!..
Збираємось днями, скажу вам по секрету, піти делегацією попросити голову, щоб дозволив усе ж Мишку вийти на сцену, бо в наших Бережках люблять театр. А який же це театр – ну, правда! – без заслуженого артиста?
Так і скажемо голові: «Заслужених шанувати треба! Поверніть Барабольку!»
ПІДФАРТИЛО
Пощастило нарешті інженеру Тиханчику: важко згадати, скільки він вже гуляє у це «Спортлото», а тільки недавно відхопив кругленьку суму. Дружина Капітоліна, з нагоди такої радісної події обвила, ніби у молоді роки, чоловіка навколо шиї, солодко цмокнула у щоку:
– Не абихто ти в мене, Тиханчик! Хай усі бачуть! Я ж, хоча й завдала тобі чосу, коли ти купляв оті картки, але сама десь у глибині душі вірила: пощастить коли-небудь і нам, не все ж – їм! Молодець! Твої гроші – ти їми й розпоряджайся! У нас завжди, не мені тобі казати, справедливість була й залишиться на першому плані. Вирішай, на що потратиш гроші. Бачу, замислився. Даремно. Тоді я скажу: одягнути тебе треба, Тиханчик. Обносився ти зовсім. Обшарпався. На люди показатися соромно. Купимо, значить, тобі нове пальто, плащ, джемпер і обов’язково ондатрову шапку. Усе ж таки ти при посаді, не остання людина у своєму конструкторському бюро. Ти на мене не дивися, Тиханчик. Я все маю, здається...