КОМПРОМІС
Робітник Хапун украв на заводі деяку річ. Останнім часом він нерідко так робить – волоче все, що привабить око, і, по його міркуванню, тягне на добру копійчину. Потім у суботу й неділю сидить на авторинку – торгує. Одного разу щось навіть продав самому начальнику цеху. Той зробив вигляд, що не пізнав Хапуна.
Як і завжди, Хапун доніс ту річ до паркана, перекинув на другий бік, вона грюкнула так, ніби впав з неба метеоріт, а тоді переліз і сам.
– Ось і попався! – щаслво дивився на Хапуна міліціонер і посміхався, його ж напарник тримав руки наперейми – щоб не дав драпака злодій. – Що ж, пішли до відділу. Бери свою річ і тупай за нами.
– Тепер несіть ви, – спокійно сказав Хапун. – Я своє проніс.
Міліціонери переглянулися, і молодший сержант кивнув рядовому:
– Неси, Мамонька.
Мамонька обхопив ту річ руками, ніби обценьки цвях, але й з місця не зрушив. Бездопоможно подивився на молодшого сержанта. Той зрозумів його з півслова: вони обхопили річ удвох, але так само не могли підняти.
– Так що, не понесеш? – знов подивився на Хапуна сержант.
– Не понесу. Я своє проніс. Вам треба – несіть.
Міліціонери переглянулися.
– Добре, – сказав молодший сержант, – давай підемо на компроміс. Ти неси свою річ, куди й ніс, а ми підемо, куди йшли. Згоден?
– А як же! – усміхнувся Хапун, підхопив одною рукою ту річ і пошкандибав додому.
ЯК ПАХОМ САМОГОН ХОВАВ
Аж трилітровий слоїк самогону зробив Пахом. Зробив – і злякався: а що, коли міліція загляне? Тоді, певна річ, не обминути біди, наберешся неприємностей: і штраф улуплять, і на работу повідомлять. А там раді будуть старатися – почнуть вживати заходів на повну котушку: позбавлять усього, чого тільки можна, і самогон той проклятий, коли підрахуєш потім збитки, того коштувати й близько не буде.
Що ж, що ж робити? Він вже й сам боявся дивитися на той слоїк з самаоробною горілкою. «Треба сховати його так, щоб ніяка міліція потім не знайшла!»-- твердо вирішив Пахом і почав діяти рішуче, енергійно. Сказано – зроблено: сховав самогон. Виглянув у коридор. Тихо. Нікого. Утопив кнопку дзвінка, швиденько забіг у квартиру, суворо спитав:
– Хто там?
І відповів сам собі:
– Міліція! Надійшов сигнал, що у вас є самогон. Відчиніть!
– Шукайте! – дозволив сам собі Пахом і почав шукати.
Знайшов. На антресолях.
– Що це таке– спитав він сам у себе.
– Дистильована вода, – відказав.
– Дозвольте покуштувати?
– Дозволяю.
Пахом наповнив склянку ледь не до бережків і ураз випив. Заїдав і думав: «Кепсько сховав. Зовсім. Знайдуть, і говорити нема чого. Зараз, зараз я так законопачу цей самогон, що хоч тріснуть міліціонери, а нічого не знайдуть».
Пахом ховав самогон іще декілька разів, топив кнопку дзвінка, питався сам у себе, хто це, дозволяв робити обшук і покуштувати дистильованої води. Ховав у шафу, під ліжко, у канапу, у мішок з картоплею... і всюди знаходив Зовсім розчарувався чоловік. А коли вже не було чого ховати, у двері й справді подзвонили.
– Х...хто та-а-ам? – їкнув Пахом і підняв осоловілі очі на двері.
– Міліція! Надійшов сигнал, що у вас є самогон. Відчиніть!
– Та пішли ви!..– Пахом попробував піднятися, але не зміг, і він погрозливо помахав пальцем на двері.–Скільки можна, питаюся? Скільки можна мене, стару людину, турбувати? Я ж вам сьогодні відчиняв уже сім разів! Совість мати треба-а!..
ВІРШОПАД
У самодіяльної поетеси Потерухиної дочка живе в столиці, а сама вона – провінціалка: колись працювала в районній газеті, зараз вже на пенсії. Живе сама. І не то від суму, не то по потребі душі пірнула, наче в вир, у поезію. Засмоктало. Навіть книгу віршів видала.
Під час свого чергового приїзду в столицю Потерухина осмілилася прочитати свої вірші коло пам’ятника класику, де товклися літератори на будь-який смак. А після – ось пощастило!– до неї підійшов бородач, легенько взяв поетку під локоть і відвів у бік.
– Я можу допомогти вам видати книжку віршів,– сказав упевнено і переконливо. – Слухайте мене уважно і запам’ятовуйте. Я видаю ваші вірші, ви продаєте книжку і повертаєте витрачені мною гроші. Відомо ж, з наваром. Виступати ви, я бачу, вмієте, аудиторією володієте, тому проблем аніяких не бачу. Я укладаю з вами договір. Приносьте вірші. Чим швидше, тим краще. Ось адреса...
Книгу видали. Залишилося збути. Це виявилося не такою й легкою справою, хоча Потерухина крутилася, як білка в колесі. Гуртожитки, електрички, площі, пам’ятники – усюди там можна було зустріти поетесу. Звучали вірші! Потерухина, потроху збираючи гроші, відносила їх бородачу. Якось видавець подзвонив і поцікавився: