– А вот для кур самый раз был бы, – рассудительно сказал Мирончик и почесал за ухом гвоздем: это все, что осталось от сарая. – Материал, понимаете, слабоват... Для бутафорского сарая – да, подходит, а вот на большее – извините. Извините – не тянет. Это и корова доказала. Покупайте кур.
– А если куры взлетят, зятек, вдруг с твоим сараем, что тогда?.. – скучно улыбнулась Елизавета и взяла под руку зятя, повела с огорода...
НЕ ДОНЕС
Приехали в село артисты. На сцене людей развлекают, у тех аж слезы блестят на щеках. И председатель колхоза, обычно строгий и надутый, как индюк, на этот раз не прячется – промокает и промокает носовым платком влагу на лице, а живот трясется у него, как та боксерская груша от молодецких ударов.
В антракте председатель поманил к себе пальцем завклубом Мамоньку. Поделились впечатлениями. Спектакль, конечно же, нравится. Комедию все любят. Тем более сельскую.
– Это все хорошо, – сказал председатель. – А вот про цветы забыли. Артисты заслуживают, чтобы их им поднести. Надо организовать.
– Будут, будут цветы! – заверил Мамонька. – Это мы в момент! Проще простого! – и он позвал молодого киномеханика Кольку Терешку. – Где хочешь, там и доставай, но к концу спектакля чтобы цветы были!
– Нарву, – лениво пообещал киномеханик.
Он и нарвал целый сноп цветов – как унести. Под окном своей же хаты растут – проблемы большой не было. Несет Колька Терешка цветы, вдыхает приятный их запах, а навстречу как раз его любовь, дочь председателя Катька, она в городе учится, и вот приехала последним автобусом.
– Ой! – всплеснула руками Катька, зарделась вся. – Что это с тобой, Колька, случилось? Не узнаю. Правда. Ты и не ты. Первый раз меня встречаешь и с таким красивым букетом. Цветы... это мне?
– Ну, а кому же!– через силу улыбнулся Колька и протянул Катьке букет, за что получил коротенький поцелуй в щеку.
А в клубе закончился спектакль. Председатель, стоя на авансцене и сдерживая волнение, с угрозой поглядывал на Мамоньку, тот искал глазами киномеханика Кольку Терешку, представляя, что с ним он сделает, как только тот появится!..
Сейчас в деревне, если кто из мужиков пойдет за чем-нибудь и вернется с пустыми руками, женщины не забудут упрекнуть: «Тебя, ёлупень , посылать все одно, что Кольку-кинщика за букетом!»
НЕ ПОЖАРНЫЙ!
На курорт Примак ездил еще при Хрущеве, «в девках», как любит он говорить. Соберутся, бывает, деревенские мужики где на завалинке, просят Примака:
– Расскажи, Василий, как ты на курорт ездил.
– А что рассказывать? – Примак немного сопротивляется, а потом срывает с головы кепку, кладет ее на колено, прилизывает ладонью взъерошенные волосы.–Что было, то было. Ездил. Ага. Хорошо там. Деревья такие красивые растут... во забыл, как зовутся... но иголки такие длинные и не колются, холера.
– Ты нам не про иголки, – кто-нибудь с мужиков перебивает Примака. – Ты нам лучше про баб... Не одну, видать, там, а?..
Примак улыбается:
– Было... Врать не буду. Их там, мужики, любого калибру. Одна за мной увязалась – проходу не давала. А я за дерево спрятался, руками машу: кыш, кыш, не подходи, а то кричать буду. Где тут участковый? Может, заразу какую хочет передать с того курорта! И не дался. А она: «У меня же путевка горит!» А я что тебе – пожарный?
Мужчины дружно смеются. Может, десятый раз слушают они Примака, и каждый раз слезы на глазах...
С белорусского. Перевод автора.
ПО-УКРАЇНСЬКИ
УІК-ЕНД З ДЕПУТАТОМ
Мамкін вернувся з роботи у піднятому настрої. Ледь переступивши поріг, цмокнув у щоку жінку, що ту дуже здивувало і вразило, бо коли іще таке було, а потім плеснув у долоні, бадьоро повідомив:
– Нінулю, у нас гості! З самої столиці. Однокурсник власною особою. Він зараз шишка – ого-о! У самому парламенті сидить! Та ти його, може, не раз по телевізору бачила, тільки уваги не звертала. Людина з портфелем. Голова-а! Сам презідент з ним ручкається. Прізвище – Бурчалкін. Говорить воно тобі про що-небудь?
Жінка, тримаючися долоньками за те місце, куди цмокнув чоловік, несміло крутнула головою:
– Ні-і, вперше чую.
– Нічого, нічого, за годину, а мо й раніше будеш мати можливість познайомитись з ним особисто. Бурчалкін, цінуючи наші колишні дружні стосунки, пообіцяв завітати до нас. На вогник, так би мовити. Приїхав у командировку і відразу ж мені телефонує: Мамкін, привіт! Мамкін, як життя? Мамкін, які в тебе проблеми? І так далі. Обмізкуй, каже, чим можу тобі допомогти – сьогодні буду, перед від’їздом є пара годин, зустрінемось. Тут, каже, тягнуть у ресторани з усіх боків, але я все ж відбився: однокурсник на дружній уік-енд запросив, так що ... пробачте, панове. Мамкін чекає. Га? Ти ось що, Нінулю, поки я збігаю в гастроном, того-сього прихоплю, рихтуй на стіл і думай, чим тобі й мені, відомо, може допомогти Бурчалкін. Дивись, нічого не упусти. Не промахнися. Він людина слова. Ну, де гроші?.. Давай, давай, для такого дружнього уік-енду не шкода потратитись.
Нінуля, ледве стримуючи хвилювання, метушливо вийняла з тайничка гроші, відлічила необхідну суму, протягнула чоловіку:
– Дивися ж там, обов’язково коньяк купи. Найкращий. А то, може, він горілкою гребує? Павлику, і делікатесів яких-небудь прихопи. Все ж таки – з парламенту... І не барися. А то раптом заявиться гість, а я й не знаю, про що з ним говорити. Іще не те ляпну...
– Не хвилюйся, дорога, все буде зроблено як слід! – потирав долоні Мамкін. – Куплю все, що треба! Та ти не хвилюйся... Людина він проста, хоча й чин високий має. З ним можеш про все, що душа забажає, говорити. І говори! Розмовляй! Ну, дивись тут, я побіг. І думай! Думай, що нам, Мамкіним, треба ще в цьому житті? А хочеш, він нас запросто в Мінськ перетягне? Без портфеля, відомо ж, не покине. Ні, не такий він, Бурчалкін, щоб кращих друзів забувати. Ну, я побіг!
– Щасливо,– усміхнулася вслід Нінуля і почала збирати на стіл.
... За рогом будинку на Мамкіна чекав Бурчалкін.
– Порядок! – перевівши дух, видавив з себе Мамкі.–Розіграно все, як по нотах. Біжимо в гастроном. А потім – до мене. Дивися ж, поводься пристойно... на рівні депутата. Про політику більше сип, про політику... Моя Нінуля не дуже в ній. Про презідента не базікай. Я сказав, що ти за руку з ним вітаєшся. Чув? Позняка, Шарецького можеш матюкнути. І обіцяй! Золоті гори і відпочинок на Маямі. Роби все, як домовилися. По розпрацьованому сценарию. Ну, а завтра, Бурчалкі, я в тебе буду гостем зі столиці. З парламенту.
І товариші поспішили в гастроном.
ГОНОРАР
Прозаїк Стьопкін одержав черговий гонорар – за роман, який надрукував досить солідний журнал. Грошей отрималося повний «дипломат». Стьопкин приніс держзнаки додому, втомлено плюхнувся в крісло, витер хусточкою чоло .
– Фу-у, – зітхнув він, – ледве дотупав. Катю, подивися, але краще зважити: кілограмів п’ятнадцять, не менше. Ото відхопив, га? У касі правда, не рахував – до ранку не встиг би з моїмі математичними здібностями. Та й навіщо? В нас же не дурять. Письменників поважають. Ну, на пляшечку коньяку презентував, не без того. Коли в тебе радість, то й іншим нехай трохи веселіше буде.
Жінка була на сьомому небі. Побачила гроші – в неї спочатку відняло мову, вона тільки що й могла кивати головою та щасливо усміхатися: нарешті заживемо! Коли вона бачила стільки грошей? Мо тільки в кіно. Чи в Якубовича у «Полі чудес». А це ж – свої. Бери. Міркуй – куди подіти, які дірки в сімейному бюджеті заладнати.
– Іванку мій рідненький, розумничку мій ясненький! – цмокнула у щоку. – Хай тобі здоров’ячка Бог дає. Можеш навіть випити сьогодні сто грамів.