— Втрися паперовими,— порадила вона.
— Не хочу! — вигукнув я. Мабуть, дуже підвищив голос, бо почув, що місіс Уайтсайд покликала в хату Мері-Лі, грюкнувши вікном.
— О, господи, як ти мені набрид сьогодні,— сказала дружина.
— А ти мені бридка вже шість років,— відповів я, узяв таксі, поїхав у аеропорт і вечірнім літаком повернувся в Нью-Йорк. Ми одружилися дванадцять років тому, а до того жили два роки нерозписані. Але від того дня я вже ніколи її не бачив.
Я пишу все це в іншому будинку на березі моря. У мене інша дружина. Я сиджу в кріслі, ні про що не думаючи, не відчуваючи натхнення. Від оббивки крісла тхне пліснявою. Переді мною попільниця, вкрадена в римському готелі «Ельсінор». На стінках склянки, з якої я п'ю віскі, помітні сліди киселю. Одну з ніжок столу, за яким пишу, зроблено з іншого дерева. Лампа ледь блимає. Моя дружина Магда фарбує собі волосся. Вона завжди фарбує його в рудий колір. Надворі туман. Ми живемо біля протоки, в якій повно бакенів, і кожної неділі, як і скрізь, де живуть набожні люди, тут без кінця дзвонять. Магда просить принести їй окуляри, і я, не поспішаючи, йду на веранду. Світло з вікон нашого будинку пробивається крізь туман, і мені здається, ніби промені з такого щільного матеріалу, що об них можна спіткнутися. Берег покручений, мені видно світло в інших будинках, де люди створюють собі ілюзію щастя чи горя, а потім передають її комусь в оренду. Невже всі люди й справді такі близькі один до одного? Невже всім нам судилося передавати іншим своє горе? І чи обов'язково ми повинні відчувати страждання інших людей?
— Окуляри, окуляри! — гукає Магда.— Скільки разів треба мені повторювати, щоб ти приніс?
Я приношу їй окуляри, а коли вона кінчає фарбувати волосся, ми йдемо спати. Посеред ночі розчиняються навстіж двері тераси. Але моєї першої, моєї коханої дружини нема біля мене. Нікому спитати сонним голосом: «Чого вони повернулись? Що вони тут забули?»
Океан
Я змушений звернутися до щоденника, бо як же ще висловити свій страх, страх, що над життям моїм нависла небезпека. Заявити в поліцію, як ви переконаєтесь, я не можу, розповісти друзям — теж. Шкода, що її зазнало моє почуття власної гідності, мої розумові здібності, моє людинолюбство, безперечна, але завжди, коли починаю роздумувати над тим, хто винен, то відчуваю якусь роздвоєність. Хто зна — може, я винен сам? Наведу приклад. Учора ввечері о пів на сьому ми сіли з Корою обідати. Відтоді, як наша єдина дочка пішла від Нас, ми звичайно їмо на кухні, за столом, прикрашеним круглим акваріумом, де плаває золота рибка. Обід із шинки, салати й картоплі. Я поклав салати в рот, але відразу й виплюнув. «От,— мовила дружина,— я так і знала. Ти залишив бензин для своєї запальнички в коморі, і я замість оцту вилила його в салат».
Ну, то хто винен? Я дуже акуратний, завжди кладу свої речі на місце, і коли б вона захотіла мене отруїти, то, певно, придумала б щось розумніше. Але дозвольте мені розповісти все по порядку. В обід налетіла гроза. Небо почорніло. Полив дощ. Кора накинула на себе плащ і зелену купальну шапочку та вийшла поливати квіти. Я спостерігав за нею в вікно. Вона, здавалось, не помічала, як періщить дощ, і уважно поливала траву, звертаючи увагу на місця, що вигоріли від сонця. Мене, турбувала думка про те, як сприймуть дивацтво моєї дружини сусіди. Найближча з них обов'язково подзвонить по телефону іншій, що живе на розі вулиці, аби сказати, що Кора Фрай поливає газон під дощем. Я пішов до неї, але за два кроки зупинився й відчув, що в мене не вистачає такту почати розмову в належному тоні. Що я їй скажу?
— Ходімо до хати, люба,— сказав я,— бо в тебе може вцілити блискавка.
— Не вцілить! — відповіла вона голосом ще мелодійнішим, ніж звичайно. Останнім часом вона взяла звичку все частіше розмовляти на верхньому регістрі.
— А чи не краще б почекати, поки вщухне дощ? — спитав я.
— Він ось-ось перейде, — ласкаво відповіла вона.— Гроза завжди відходить швидко.
Я поплентав під парасолею в будинок і налив собі віскі. Дружина мала рацію. Дощ перестав за хвилину-дві, а вона й далі поливала траву. І все ж якесь непевне почуття, що небезпека ось-ось звалиться на мене, не полишало мене.
О світе ясний і бентежний, коли ж почалися ці мої злигодні? Я пишу в Буллет-Парку. Зараз десята година ранку. Вівторок. Вам, звичайно, цікаво, що я роблю в будень? Всі чоловіки, за винятком трьох пасторів, двох важкохворих та одного старого дивака на Тернер-стріт, всі на роботі. А тут — тиша й спокій, наче тут ніхто й не чув про пристрасті (ніхто, крім мене й трьох пасторів). Хто ж я? Чим займаюсь? І чому не поїхав ранковим поїздом у місто, на роботу? Мені сорок шість років, я міцний і здоровий, зі смаком одягаюсь і краще за будь-кого знаю все про виробництво «Дінафлексу». Об'єм моєї талії — тридцять дюймів, волосся чорне, як вугілля, і, коли я розповідаю, що був колись заступником президента «Дінафлексу» та керував усіма торговими операціями, мені не вірять, бо вигляд у мене надто молодий.