Хлопець повільно зійшов східцями.
— Сідай, побалакаємо,— сказав Нейлз.— Ти будеш дивитися телевізор щодня одну годину. Тепер скажи, коли хочеш?
— Хіба я знаю? Мені подобається програма і о четвертій, і о шостій, і о сьомій...
— Тобто одної години мало?
— Не знаю.
— Налий мені віскі з содовою, Еліот,— попрохала Неллі.
Нейлз налив їй віскі й знову повернувся до свого.
— Ну, коли ти сам не можеш вирішити, то я це зроблю за тебе,— сказав він синові.— По-перше, я потурбуюсь, щоб, Перш ніж сісти за телевізор, ти поробив усі уроки...
— Але ж я приходжу додому о пів на четверту, а коли автобус спізнюється, то й пізніше,— запхикав Тоні.— І коли буду відразу сідати за уроки, то пропущу програму о четвертій...
— Ой, горе велике! — сказав Нейлз.— Справді, горе.
— Та дай ти йому спокій,— озвалась Неллі.— Дай йому спокій, будь ласка. Досить уже на сьогодні.
— Ми говоримо не лише про сьогодні, а й про всі наступні дні, рахуючи суботи, неділі й свята, або я викину цю прокляту іграшку на смітник.
— Таточку, не викидай!— заплакав Тоні.— Не викидай, будь ласка. Я вчитимуся краще! Я старатимусь!
— Ти вже обіцяєш не один місяць. Може, наміри в тебе й добрі, але наслідків жодних. Отже, телевізор я викидаю.
— Не викидай, Еліот! — закричала Неллі. — Будь ласка, не роби цього. Він же так любить телевізор.
— Саме тому я його й викину. Я теж люблю джін, сигарети, але зараз я курю тільки чотирнадцяту, а п'ю всього-на-всього четвертий коктейль. Коли б і я починав о пів на четверту та пив до дев'ятої, то це означало б, що я хворий і мене треба лікувати.
Нейлз висмикнув вилку телевізора з розетки і підхопив його на руки. Ящик виявився важким, до того ж тримати було незручно. Витягнувшись назад, наче вагітна жінка, Нейлз рушив з ним до кухні.
— Татку, татку! — кричав Тоні.— Не викидай, не викидай!— І впав на коліна, простяг до батька складені, наче в молитві, руки,— мабуть, такий жест він бачив по телевізору у якійсь мелодрамі.
— Еліот, Еліот! — заверещала Неллі.— Не викидай! Ти сам потім пожалкуєш, от згадаєш мої слова, пожалкуєш!
Тоні кинувся до матері, вона обняла його. Обоє плакали.
— Я це роблю не тому, що так мені заманулось,— кричав Нейлз.— Я й сам люблю подивитись футбол або бейсбол, коли вільний. А хіба не я платив гроші за цей триклятий ящик? А викидаю не тому, що хочу, а тому, що мушу.
— Не дивись, не дивись,— умовляла Неллі сина, тулячи його до грудей.
Двері з кухні надвір були замкнені, і Нейлзу довелося поставити ящик. Знадвору вдерся шум дощу. Нейлз знову підняв ящик, відчинив ударом носака двері та викинув, його у нічну темінь. Телевізор грюкнувся об цементну доріжку і вибухнув так, як ото буває під час автомобільної катастрофи. Неллі повела Тоні до своєї спальні, кинулась на постіль і розридалась. Плакав і Тоні. А Нейлз зачинив кухонні двері, щоб не чути було дощу, й випив ще джіну.
— Сьогодні п'ята,— сказав сам собі.
Це було вісім років тому.
VI
В передостанньому класі Тоні захопився футболом і став грати в шкільній команді запасним. Доброго учня з нього так і не вийшло — оцінки були не вище трійки, а з французької навіть двійка. Якось після занять, коли хотів уже йти на тренування, почув по шкільному гучномовцю, що його викликає директор. Хоч і не боявся, але був стурбований, чи не спізниться на тренування. У приймальній секретарка попросила сісти й зачекати.
— Але я спізнююсь,— сказав Тоні,— я вже спізнився на тренування.
— Директор зайнятий, — мовила секретарка.
— А чи не можна мені прийти іншим разом? Наприклад, завтра?
— Але ти й завтра поспішатимеш на тренування.
— То, може, піти з уроків?
— Ні.
Тоні оглянув приймальню. Полиці з підручниками, діаграми, географічні карти — все говорило про те, що це школа. Але воно було для нього якесь нереальне. Єдиною світлою плямою серед цього непотребу здавалась йому засклена шафа із спортивними трофеями. Та ось покликали до директора.
— Ти двічі вже одержав незадовільні оцінки з французької, Тоні,— почав директор, запросивши його сідати.— Здається, ти одержиш і третю двійку. Твої батьки хочуть, щоб ти вчився й далі, але для вступу в коледж потрібен залік з іноземної мови. У тебе чудові здібності, ні я, ні міс Хоу не можемо зрозуміти, чому ти раптом не встигаєш.
— Я просто не можу вимовляти французькі слова,— відповів Тоні.— Не можу. Як і мій батько. Вони якісь дивні.