— Ви не розумієте, про що говорите, міс Хоу.
— Ой, розумію, Тоні. Я говорила не тільки з містером Нортрапом, але також з вашим тренером.
— З тренером?
— Так, так, з тренером. І він вважає, що було б краще і для вас, і для школи, а може, й для футбольної команди, аби ви більше часу витрачали на уроки.
— Так сказав тренер?
— Він певен, що ваш ентузіазм не відповідає вашим фаховим даним.
Тоні встав.
— Знаєте що, міс Хоу?
— Що, Тоні? — сказала вона.— Що, хлопче?
— А те, що я можу вас убити,— сказав він. — Я можу вас убити. Можу задушити.
Міс Хоу зіскочила так швидко, що аж її стілець грюкнув об замок Каркассон, і почала верещати. Містер Грем, вчитель латинської мови, і містер Кларк, вчитель математики, прибігли, почувши її крик. Міс Хоу стояла за своїм столом і вказувала рукою на Тоні.
— Він хотів мене вбити! — кричала зона.— Він погрожував мене вбити!
— Заспокойтесь, Мілдред,— сказав містер Грем.— Годі вам, заспокойтесь.
— Покличте поліцію! — репетувала вона.— Покличте негайно поліцію!
Містер Кларк підійшов до мікрофона і попросив секретарку директора викликати поліцію. Потім підняв стілець, який звалила міс Хоу, і вона сіла на нього, все ще тремтячи й хекаючи, хоч вид у неї був такий суворий, немовби ось-ось почне втихомирювати клас. Тоні здивовано дивився на свої руки. І раптом пролунав різкий сигнал поліцейської сирени, яка ніби долинала з екрана телевізора, і всі присутні, здавалося, були чи то актори в телевізійній драмі, чи то учасники реального конфлікту, що його знято телевізійною камерою. Хоч насправді трагізм становища зовсім не відповідав такій звичайній у шкільному житті пригоді, як розмова вчительки французької мови з лінивим учнем, котрий до того був схвильований, що вимовив кілька нерозумних слів погрози. В цій драмі Тоні міг грати брата міс Хоу, якого довго не було вдома і який нарешті привіз страшну новину, що їхня мати виявилась відомою шпигункою комуністів. Вчитель математики був безталанним чоловіком міс Хоу, і його пияцтво довело її до важкого психічного захворювання. І, нарешті, містер Кларк був, звичайно, представником Федерального бюро розслідувань. Поліцейська сирена змусила всіх закам'яніти, і здавалось, що вся ця сцена ось-ось зміниться рекламою пілюль проти болю або прального порошку.
Ввійшли поліцейські.
— Що трапилось? — спитали вони, думаючи, що їх викликали з приводу чергового хуліганства учнів. Щоправда, уроки вже давно скінчилися, і дивно, що о цій порі тут щось робилося. Міс Хоу підвела голову. Її обличчя, все в сльозах, було бридке.
— Він намагався вбити мене,— сказала вона,— Він ледь не вбив мене.
— Заспокойтесь,— устряв містер Кларк.— Будь ласка, заспокойтесь.
— Чи я вже не маю права просити захисту? — кричала вона.— Чи не будете всі ви захищати цього убивцю? А потім уночі мене знайдуть зарізаною? Невже ви не маєте підозри, що у нього в кишені лежить ніж? Чому ніхто не пошукає його? Чому навіть не спитаєте в нього?
— Ти маєш ножа, синку? — спитав один з поліцейських.
— Ні,— відповів Тоні.
— Ти намагався вбити цю леді?
— Ні, сер,— заперечив Тоні.
— Ти намагався вбити цю леді?
— Ні, сер. Я на неї розсердився і сказав, що готовий убити, але я до неї й не доторкнувся.
— Я вимагаю, щоб ви що-небудь зробили,— сказала міс Хоу.— Прошу захистити мене.
— Ви скаржитесь, ніби він зазіхав на ваше життя, чи не так?
— Так.
— Гаразд. Тоді я заберу його в поліцію, і там ми складемо на нього акт. Ходімо, синку.
Увесь коридор заповнили вчителі, секретарки, швейцари. Ніхто нічого не знав і один у одного запитували, що трапилось. Тоні й поліцейські вже були в кінці коридора і тільки збиралися повернути, як міс Хоу вигукнула:
— Лейтенанте! Лейтенанте!
Вона гукала таким зляканим голосом, що поліцейські зупинились.
— Чи не можна мені з вами поїхати?— спитала вона.— Підвезіть мене, будь ласка, додому.
— А де ви живете?
— Варвік-гарденс.
— Звичайно, можна.
— Я зараз же зберуся.
Міс Хоу одягла пальто, вимкнула світло і замкнула ключем двері класної кімнати. Потім швидко спустилася вниз, минула натовп і наздогнала поліцейських. Вона сіла в машину ззаду, а Тоні сидів спереду, посередині між поліцейськими.
— Дуже добре, що ви мене підвезете,— не вмовкала міс Хоу.— Дуже вам за це вдячна. Якби ви знали, як мене лякає темрява. Ще коли йду в кафе обідати, уже не виходить з голови: через чотири години стемніє. Ох, як би я хотіла, щоб ніколи, зовсім ніколи не темніло! Ви, певно, пам'ятаєте про те, як місяць тому з одної жінки позбиткувалися, а потім задушили її на Мейпл-стріт. Хто це зробив — і досі не відомо. Вона була того ж віку, що й я, навіть звали її так само. І гороскопи в нас однаковісінькі...