Один з поліцейських провів її аж до дверей будинку, в якому вона жила, після чого машина рушила до дільниці в центр. Там Тоні пояснив, що мати його зараз дома, а батько приїде з роботи поїздом о шостій тридцять дві.
— Ну, суддя буде тут о восьмій, якщо не пізніше,— сказав поліцейський,— а без нього ми все одно ніякого акта складати не будемо. Та ти, хлопче, наче не дуже небезпечний, і я віддам тебе батькові на поруки, щойно він повернеться додому. Та леді, здається, істеричка...
Тоні, звичайно, вперше в житті потрапив до поліції. Це був новий будинок, ще зовсім не обшарпаний, але все ж досить похмурий. Від флюоресцентних ламп лилося бездушне, всепроникаюче світло, а з динаміка линув чийсь на диво різкий і неприродний голос: «Розшукують убивцю — п'ять футів вісім дюймів,— скандував він. — Голубі очі. Нерівні зуби. На правій щоці шрам. На потилиці родимка. Вага сто шістдесят фунтів». Записавши прізвище й адресу Тоні, черговий дозволив йому сісти. Крім Тоні, в поліції був ще один чоловік у брудному, заношеному одязі, з білою шовковою хусткою на шиї, якою ніби хотів підкреслити свою людську гідність.
— Чи довго мені ще чекати? — спитав він лейтенанта, який сидів за столом.
— Поки прийде суддя.
— А що я зробив?
— Бродяжництво.
— Мене підвозив один водій, — мовив бродяга.— На Двадцять сьомій я попрохав його зупинитись, щоб сходити в туалет, і тільки-но зійшов, як він узяв та й поїхав. Ну, й не тварюка ж він після цього?
Лейтенант розкашлявся.
— Еге, та з таким кашлем вам не довго ряст топтати,— просторікував і далі бродяга.— Не довго проживете з таким кашлем! Ха-ха! Оці самі слова казав мені двадцять вісім років тому один лікар. І знаєте, де той лікар зараз? Шість футів під землею! З нього вже ромашки виросли. Того ж року помер. А знаєте секрет, як бути вічно молодим? Треба читати дитячі книжки. Читайте книжки, які пишуть для малих дітей, і будете завжди молодий. Бо хто читає романи, філософію, всілякі там дурниці — відразу ж старіє. Ви ловите рибу?
— Буває, — мовив знехотя лейтенант тоном, у якому чулася зневага. Бродяга викликав у нього огиду всім своїм виглядом, запахом, поведінкою й отим патяканням, що доводилося чути вже тисячу разів. Всі ці бродяги схожі один на одного, як дві краплини води, вони ще більш одноманітні, ніж оті добропристойні бізнесмени, які повертаються додому поїздом о шостій годині тридцять дві хвилини. Всі вони мають свої теорії, свою дієту, кожен побував десь, прожив цікаве життя, про яке може розповідати без кінця-краю. Нарешті всі мають звичай чіпляти на себе якусь яскраву річ на зразок отої білої хустки.
— Ну, я гадаю, що риби ви не їсте, — продовжував бродяга.— Бо в нас не річка, а справжній туалет. Все лайно з Нью-Йорка потрапляє сюди в час припливу та відпливу. Ви не їстимете риби з туалету, правда ж?
Потім бродяга повернувся до Тоні й спитав:
— А за віщо ти сюди потрапив, синку?
— Не відповідай, — наказав лейтенант.— Він не має права тебе допитувати.
— Та я його по-дружньому питаю,— буркнув бродяга.— Може, з нашої розмови виявиться, що в нас є спільні інтереси. Я, наприклад, знаю звичаї й історію індійців черокі. Мені довелося якось прожити з ними в оклахомській резервації цілих три місяці. Одягався в їхній одяг, їв їхні страви, дотримувався звичаїв. Може, й не повірите, а вони їдять собак. Звичайно, варять, а буває, що й засмажують. Вони...
— Заткни пельку! — гаркнув лейтенант.
За чверть на сьому з поліції подзвонили Нейлзу, і він пообіцяв відразу ж приїхати. А коли приїхав та побачив там сина, то йому дуже схотілося обняти його, проте стримався.
— Можете забрати його додому,— сказав лейтенант.— Думаю, все минеться. Він сам розкаже про те, що сталося. Скаржилась особа, здається, трохи істерична...
Їдучи додому, Тоні розповів усе. Вислухавши цю дивну історію, Нейлз розгубився. Він не знав, що йому робити — чи лаяти сина, чи щось йому радити, чи розповісти подібне з власного життя. Він розумів, як гірко синові, що його вивели з футбольної команди, і йому здавалося, що і він міг би так само реагувати, як син.
Дув слабенький вітер, і в світлі фар танцювало листя різних кольорів, а найбільше — жовте.
— Мені подобається,— сказав Нейлз,— дивитися на освітлене листя. Не знаю чого. Розумію, що воно мертве, ні до чого не придатне, але ж яке воно чудове, коли легенько падає додолу!