VII
А потім ось що трапилось однієї суботи.
За будинком, у видолинку, біля сухих в'язів, було невелике болото, — там щовесни вили собі гнізда червонопері дрозди. По закону природи їм треба було щоосени відлітати у вирій, але безліч годувальниць Буллет-Парка так їх розбестили, що вони залишались і на зиму. Колись їхню пісеньку — дві висхідні ноти, що закінчувались руладою, наче в цикад, можна було почути посеред літа, а тепер чули і восени, і навіть узимку, коли скрізь лежить сніг. Ця літня музика в останні дні року звучала немов оперна реприза, коли засуджена до страти героїня раптом чує з своєї одиночної камери (Orrido Carcere) веселу пісню кохання, ту саму, що вже звучала на початку другої дії. Вітер у той день доносив з футбольного поля в західній частині Буллет-Парка звуки барабана, що закликав до матчу між місцевими командами.
Тоні, після того, як його вивели з команди, не став, звичайно, витрачати час на вивчення неправильних дієслів. Замість цього він читав вірші і, може, відчував при цьому, що поділяє з поетами їхню таємничу й важку долю — бути спостерігачем життєвих драм. Раніше він поезією не цікавився, і це значною мірою турбувало Нейлза. Хоч в нього й вистачало такту йому не докоряти, але скільки не говорив сам собі, що поезія — одно з найвищих досягнень людського духу, все ж не міг позбутися переконання, що цим займаються лише невродливі жінки та хворобливо чутливі чоловіки.
Отож, почувши звук барабана в той день, Тоні пішов до спальні й ліг. Це стурбувало Нейлза, і той гукнув йому з першого поверху:
— Тоні, давай підемо або поїдемо куди-небудь!
— Дякую, тату, але мені не хочеться. Якщо не заперечуєш, я поїду в Нью-Йорк, подивлюся кіно або баскетбол.
— Гаразд,— погодився Нейлз.— Я підвезу тебе на вокзал.
О третій ночі Нейлз раптом прокинувся. Устав з ліжка й пішов до спальні Тоні. Він почував себе старим — немов замість снів про гірські вершини й вродливих жінок, що сняться чоловікам у розквіті сил, йому приснилося, ніби він всю ніч шукав вставну щелепу. Він почував себе похилим вісімдесятилітнім дідом — блідою тінню Еліота Нейлза. На ліжкові Тоні не було. «Боже мій,— вголос сказав Нейлз,— боже!» Його єдиний, улюблений син потрапив до лап злодіїв, розпусників, повій, убивць, наркоманів! Нейлзу не так страшні були муки, що випали на долю синові, як думка про його власну безпомічність перед цими муками, перед жахом, що руйнується його звичний світ, його королівство. Без сина Нейлз не міг жити і боявся, що тепер коли б не довелося вмерти.
Пішов коридором назад, причинив по дорозі двері спальні, щоб не розбудити дружини, зійшов на перший поверх і подзвонив у Нью-Йорк в Бюро нещасливих випадків. Йому не відповіли. Тоді подзвонив до Центрального поліцейського управління Нью-Йорка. Там нічого не знали про людину, яка була б схожа на Тоні. Він назвав їм номер свого телефону і попросив подзвонити, коли щось узнають. Потім випив півсклянки віскі й почав ходити сюди-туди по вітальні, шепочучи: «О боже, боже!» Нарешті випив снотворного й ліг.
О пів на восьму Нейлз прокинувся й знову пішов до Тоні. В кімнаті нікого не було. Тоді він розбудив Неллі і сказав, що їхній син не повернувся. Знову подзвонив у Бюро нещасливих випадків, і знову ніхто не відповів. В поліції теж досі нічого не знали. Наступний поїзд з Нью-Йорка прибував о восьмій годині десять хвилин, і Нейлз всією душею віддався надії: Тоні приїде саме цим поїздом! Йому здавалося, що коли він справді повірить, то син таки приїде. Він поїхав на станцію і, коли поїзд зупинився, побачив свого сина у натовпі чоловіків і жінок, що приїздять у місто ранковим поїздом з паперовими мішечками в руках. Нейлз так міцно обняв його, що аж кістки захрустіли, і спитав:
— О боже, чому ж ти не подзвонив, нічого нам не сказав?
— Було вже пізно, тату, і я не хотів вас будити.
— Що ж трапилось?
— Ну, розумієш, мені було трохи сумно через отой футбол, і я вирішив купити собі книжку віршів. У книгарні я зустрівся з однією симпатичною жінкою, місіс Хеббард, і ми порозмовляли, а потім я запросив її в ресторан, а вона мене до себе повечеряти, і я пішов...
— І в неї заночував?
— Так.
Нейлз розумів, що його син уже цілком дорослий і нічого тут не бачив дивного. Але що ж це за жінка, що тягне його мерщій до себе в ліжко?
— Це, мабуть, якась повія?
— Та ні, тату, вона вдова і дуже розумна. Закінчила коледж Сміта. Її чоловік загинув на війні.