— Ой, я ніколи не пам'ятаю назв,— відповіла Неллі.— Ми вивчаємо всі його книги.
Треба віддати належне місіс Хеббард: вона не стала далі розпитувати. Тоні подав їй попільничку. Нейлз уважно спостерігав за сином, як той тримає себе з цією приблудою. А той тримався по-джентльменськи. Він ні разу не торкнувся жінки, але коли дивився на неї, то в очах миготіло щось мужнє й ласкаве, що свідчило про інтимність. Він здавався дуже задоволеним. Нейлз дивувався, як у неї вистачило нахабства приїхати до них після того, як вона спокусила їхнього сина. Невже вона така аморальна? Чи, може, думає, що й вони теж аморальні? Він спостерігав, як упевнено тримає себе його син, і почував себе так, наче втратив свій трон, наче був колись королем, носив корону, жив у круглій вежі, і раптом дізнався, що його прийомний син узурпував його трон. Відчуваючи себе єдиним царем-правителем на шлюбній постелі, Нейлз почувався єдиним правителем усіх палат свого будинку-палацу. І раптом хочуть позбавити його влади! «В царстві Ероса не може бути двох володарів», — подумав Нейлз. І йому закортіло повести Неллі нагору, в спальню й довести самому собі, що він не втратив ще могутності, а юний принц хай дістає золоті яблука чи виконує інші доручення, що їх дають синові володаря, поки він не досягне верховної влади.
— Як саме загинув ваш чоловік, місіс Хеббард? — спитала Неллі.
— Я й сама не знаю, — відповіла та.— Вони ж не дуже люблять розписувати подробиці. Повідомлять, що загинув при виконанні службових обов'язків, видадуть пенсію, і все. Ох, яка чудова! — раптом вигукнула вона, коли в кімнату вбігла Тессі.— Обожнюю сетерів. Татко розводив їх і показував на виставці.
— Де ж він їх розводив?
— На острові,— сказала місіс Хеббард.— На Лонг-Айленді. Ми мали там гарний будинок, поки татко не проциндрив гроші. Всі до останнього мідяка.
— А де він показував своїх собак?
— Найбільше на острові. А одну шотландську вівчарку — в Нью-Йорку. Але нью-йоркська виставка йому не подобалась.
— Прошу йти снідати,— запросила Неллі.
— А де у вас нужник?
— Що, що?..— не зрозуміла Неллі.
— Туалет,— виправила себе місіс Хеббард.
— О, пробачте! Прошу сюди...
Спочатку все йшло дуже добре. Нейлз розрізав м'ясо, і говорили про найзвичайнісінькі речі. Аж ось десь посеред сніданку місіс Хеббард похвалила кулінарне вміння Неллі.
— Як приємно їсти в неділю баранячу ногу. А в мене, розумієте, і квартира дуже тісна, і живу занадто бідно, щоб дозволити собі таке. То я пригостила вчора бідного Тоні всього лиш однією котлетою.
— Де ж це було? — спитала Неллі.
— Емма пригостила мене вечерею,— сказав Тоні.
— То ти не ночував у Кречменів?
— Ні, мамо.
Неллі все зрозуміла. Вона уявила собі всю сцену. Чи не накинутись їй тепер на цю заблуду, чи не вилаяти її за те, що та спокусила її невинного сина? Сука. Повія. Проститутка. Дегенератка. В цю мить один тільки Тоні посмів глянути на Неллі, і йому здалося, що мати ось-ось почне лаятись цими словами й вибіжить з-за столу. А що буде потім? Тоні, мабуть, мчатиме за нею сходами, гукаючи: «Мамо, мамо, мамо!» А батько викличе таксі й попросить водія одвезти геть цю брудну жінку. Але Неллі не вийшла з-за столу, Не доївши, вона запалила сигарету й сказала:
— Давайте грати в «Скриню моєї бабусі». Коли Тоні був малим і в нас щось було не гаразд, ми завжди грали.
— Давайте! — погодилась місіс Хеббард.
— Я спакувала скриню моєї бабyсі й поклала туди рояль, — почала Неллі.
— Я спакував скриню моєї бабусі й поклав туди рояль і попільницю,— продовжив гру Нейлз.
— Я спакувала скриню моєї бабусі,— підхопила місіс Хеббард, — і поклала туди рояль, попільницю й том Ділана Томаса.
— Я спакував скриню моєї бабусі й поклав туди рояль, попільницю, том Ділана Томаса і м'яч,— сказав Тоні.
— Я спакувала скриню моєї бабусі,— казала далі Неллі, — і поклала туди рояль, попільницю, том Ділана Томаса, м'яч і носову хусточку.
— Я спакував скриню моєї бабусі, — знову казав Нейлз,— і поклав туди рояль, попільницю, том Ділана Томаса, м'яч, носову хусточку й ракетку для бейсболу.
Так і домучили вони той ленч, після якого місіс Хеббард попросила відвезти її на станцію. Подякувавши Нейлзу і Неллі, вона одягла своє пальто з оксамитовим коміром, вийшла вже на ганок і раптом вернулася.
— Ого!— гукнула.— Я ледь не забула свою парасолю!
І після цього пішла.
Неллі заплакала. Нейлз обійняв її, примовляючи: «Люба, люба, люба». Вона пішла до своєї спальні, а коли Тоні повернувся, Нейлз сказав йому, що мати відпочиває.