— І прошу тебе, бога ради,— додав Нейлз,— не роби цього більше ніколи.
— Не буду, тату,— пообіцяв Тоні.
VIII
За два дні до того, як Тоні захворів, Нейлз і Неллі ходили на обід до Рідлеїв.
Рідлеї — це така пара, що шлюбові надавала помітних комерційних рис, неначе одруження, народження, доглядання й виховання дітей це все одно, що виробництво та збут продуктів на якійсь там фермі. Вони були не просто Джордж і Елен Рідлей, а фірма «Рідлей», де, здавалося, кожному можна купити акції. На дверях їхньої автомашини було написано «Рідлей». При вході в садибу був напис «Рідлей». На всіх сірникових коробках, на серветках, на буфетних столиках — скрізь стояло їхнє прізвище. Навіть своїх гарненьких дітей вони знайомили з гостями так, як ото демонструють на виставці нові марки автомашин. Різні прикрощі шлюбного життя — ревність, лайки, захоплення, охолодження й замирення неначе не перешкоджали роботі цього підприємства. Декому могло б здатися, що в них — цілий штат комівояжерів і філіали в різних містах. Все ж витрати на спиртні напої в бюджеті цієї фірми були дуже скромні — тому, повернувшись від Рідлеїв, Нейлз взявся готувати коктейлі для себе й Неллі.
Він начепив на ніс окуляри, які тепер, як на погляд Неллі, своїм миготінням свідчили про його зайву метушливість. Вона також помітила на його обличчі сліди губної помади. Певно, він обмінявся з кимось у буфетній невинним поцілунком, і це зовсім не турбувало Неллі, але червона смуга надавала йому смішного вигляду. Чи не дивно, подумала вона, свою функцію продовжувача роду він уже виконав, але його все ще не полишає любовна сверблячка (саме в цю мить Нейлз, як на те, почухався). А вона й далі думала, яка то неекономна природа, що залишає людині, якій уже за сорок, нікому не потрібну можливість заселити своїми нащадками ціле містечко. Коли вночі Нейлз перекотився на її половину ліжка, вона хоч і не вдарила його, але дала зрозуміти, що він для неї зовсім не бажаний.
Нейлз ніяк не розумів чоловіків, які бояться жінок. Мав він, наприклад, друга з дитячих років, Гаррі Пайла. І цей Пайл боявся їх усе своє життя. Зрозуміло, почалося все з матері — дебелої, з величезними грудьми, яка вигукувала накази, що суперечили один одному, і цілком підкорила своїй волі чоловіка, а єдиного сина била сукуватою палицею. Коли Пайлу було вісім чи дев'ять років, він закохався в дівчину, яку звали Джені Форбс. Розумна, чутлива дівчина, хоч було в ній щось грізне: широкі плечі, голос, трохи занизький для дівчини, а крім того, був у неї ще дядечко Уїлберт Форбс, котрий відкрив у Алясці гору, яку назвали його ім'ям. Те, що його кохану звали так, як ту гору, нагадувало йому, що й вона така ж дебела й недоступна, і це його захоплювало й лякало. В школі, а потім у коледжі Пайл закохувався у гордих, вередливих дівчат. Перша його дружина, вродлива й відчайдушна жінка, народивши йому три дочки, втекла від нього з офіціантом. Після цього його несміливість іще збільшилася. Одружуючись вдруге, він, гадаючи перебороти свій страх, вибрав собі тиху, скромну, соромливу жінку,— а вона виявилась п'яницею, і Пайл ще дужче став боятися жінок. Всі три дочки від першої дружини виросли в міцних, дужих та вередливих дівуль, — і коли він якось найстаршій зробив зауваження, то вона, не довго думаючи, схопила настільну лампу й пожбурила в батька, що той змушений був тікати. Пайл боявся своєї секретарки, боявся друкарки, боявся кожної жінки, яку зустрічав на вулиці. Десь на четвертому десятку життя він захворів і потрапив у лікарню. Відвідуючи його там, Нейлз здивувався, як його друг боїться сестер, санітарок і навіть отих бабусь, що приносять хворим сигарети й журнали. Скільки його Нейлз не питав, що йому принести, той лише хитав головою. А коли запропонував привести когось із друзів, Пайл тільки зітхнув, а потім прошепотів: «А що коли й бог — це жінка?» І тієї ж ночі помер.
Нейлз зовсім не боявся Неллі, але турбувати її не став. Образився, обурився й сердито пішов спати у вітальню.
Коли б ви зустрілися з Нейлзом у поїзді чи літаку, в автобусі чи на пароплаві та спитали в нього, яка його професія, він відповів би — хімік. Працює в «Сафрон кемікл корпорейшн». Він і справді вчився в коледжі на хімічному факультеті, але курсу не закінчив і, звичайно, дуже відстав. П'ять років працював на фірмі «Монсанто» в Делаварі, а потім три роки в лабораторії хімічних добрив у Римі. Коли повернувся в Сполучені Штати, то влаштувався до фірми «Сафрон», яка мала невелику експериментальну лабораторію в Уестфілді. А переважно виробляла паркетний лак «Моніт», політуру «Тюдор» і зубну пасту «Спенг». Нейлз був агентом фірми по продажу «Спенгу», і це його завжди турбувало, бо ніби якось принижувало. Ось чому він постійно сперечався сам із собою. Хіба, переконував себе Нейлз, виробництво матраців, депілаторіїв, вітражів чи туалетних стільчаків — набагато краще, ніж рекламування «Спенгу»? Звичайно, ні. По телевізору «Спенг» рекламували в такий спосіб, що один боксер відмовлявся від проведення матчу, бо в його суперника тхнуло з рота. Від цього рота часто розходяться закохані, друзі, ба навіть чоловік із жінкою. Поганий дух — така ж хворість, як ожиріння чи неврастенія, і те, що він виліковує людей від цієї хвороби, цілком звичайна річ. Якось Нейлз прочитав у газеті, що через цю ваду лорд Рассел втратив свою наречену. Через поганий дух священик може втратити контакт зі своїми прихожанами, і Нейлз сам переконався, коли говів у священика Ренсома.