Грім гримів усе ближче, здавалось, ось-ось поллє дощ, зробилось темно, і вже не можна було роздивитись гравців. Це були, певно, старшокласники, а може, шпана, хулігани з нетрів — одне слово, не знаю хто. На них були джінси, стильні сорочки, волосся насмальцьоване. Голоси якісь неприродні, чи, може, вони кривлялися — не знаю. Поки один цілився по м'ячу, другий з усієї сили вдарив його, і той упав, охаючи, мов важко поранений. Справа не в тому, що мені неприємні такі типи, я просто їх не розумію, а коли нічого не знаєш про людей, з якими зустрівся,— тобі страшно, наче темної ночі. Ні, я не боюся темряви, але існує щось незбагненне, від чого поневолі лякаєшся. Я помітив, що, коли на мене нападає такий страх, мені досить уважно подивитися в незнайоме обличчя — і мені вже краще. Але ж тоді, як я казав, було зовсім темно. Вони собі грали, а ми з Тоні говорили про його атестат і про те, що потрібно дотримуватися в житті певних правил. Я казав, що ким би він не захотів стати, але вчитися необхідно, бо без відповідної підготовки далеко не в'їдеш. Навіть коли б захотів стати поетом, то й тоді слід спершу повчитися. А потім я сказав те, чого ніколи не говорив: „Я тебе люблю, Тоні“. А він: „Ти мене любиш чи думаєш, що любиш, тільки тому, що тобі приємно робити мені подарунки“. Тоді я сказав, що це не так, бо я того такий щедрий, що мій батько не був щедрий зі мною. „Ой щедрий, ой щедрий, ой щедрий!“— почав він мене перекривляти. Ого, він знає, який я щедрий. Цілий рік, кожнісінький день тільки й чує про мою щедрість. А потім раптом сказав: „Може, я ніколи не одружуся. І не буду першим із тих, що не одружуються. Може, я не цілком нормальний. Може, я хочу бути розпусником і спати з сотнями й сотнями жінок. Хіба мало способів жити, окрім того, щоб одружуватися й возитися з дітьми. Якщо так важливо мати дітей, то чому ви з матір'ю маєте тільки мене одного? Чому тільки одного?“ Я йому тоді розповів, що мати ледве не вмерла, коли його народила, а він: „Пробач, я ж не знав“. Потім вів своєї: невже я не можу зрозуміти простої речі, що в нього, може, зовсім немає бажання повертатися підвечір до гарненької жінки і грати в м'яча з цілою купою отаких синочків? Може, в нього є бажання зробитися злодієм, або ченцем, або п'яницею, або сміттярем, працювати на бензоколонці, керувати вуличним рухом або жити десь наодинці — схимником. Тоді я зовсім утратив терпіння, мов вовняне покривало впало додолу, і сказав, щоб він ішов під три чорти зі своїми примхами, що час йому готувати себе до якоїсь корисної діяльності. „До якої, цікаво? — спитав він.— Може, продавати зубний еліксир?“ Я замахнувся палицею, і якби він не прихилився, то розчерепив би йому голову. Вдома я розповів усе дружині, але вона, звичайно, відразу стала на захист сина, бо перед тим я полаявся з нею. Що мені було робити? Випив віскі, подивився телевізор, просидів перед ним аж до півночі, коли повернувся Тоні. Він не сказав мені жодного слова. Я теж мовчав. Він ліг, трохи згодом пішов спати і я.
З того дня він не вставав з ліжка».
IX
Тоні вже двадцять два дні лежав у ліжку. На двадцять третій місіс Нейлз одержала листа від Мері Ештон, яка колись у них працювала. Спочатку вона вкрала два діамантові персні — Неллі їх берегла як материну пам'ять і ніколи не носила. Вона й не лаяла Мері. Прислугу тепер знайти не так легко, думала, а Мері — жінка бідна, хай ці персні будуть їй нагородою. Але коли через місяць чи трохи пізніше зникли золоті запонки, Неллі, не згадуючи ні про персні, ні про запонки, звільнила її. Лист Мері надрукувала на машинці (чи не на вкраденій?) на чорному (теж краденому?) папері. Вона писала: «Шановна місіс Нейлз! Я чула, що ваш син захворів, і мені його дуже жаль. Він один з найкращих хлопців, з якими мені доводилося зустрічатися. В нашому селі живе знахар, котрий зве себе свамі Рутуола. Минулого року він вилікував мою сестру від ревматизму. Телефону він не має, а живе по Нагірній вулиці вище похоронного бюро Пейтона».