Лікар Маллін жив у новому районі, що чомусь називався Сади, хоча всі будинки з двоповерховими квартирами стояли на голому місці і ніде не було жодного деревця. Нейлз подзвонив, і якийсь чоловік у піжамі відчинив йому двері.
— Я, мабуть, потрапив не туди,— сказав Нейлз.
— Ви до лікаря?
— Так.
— Адреса у вас правильна, але лікар тут більше не працює,— сказав той.— Місцеве медичне товариство три тижні тому заборонило йому лікувати. І він працює тепер у міській лабораторії.
— Чому?
— Пілюлі... Він давав хворим заборонені законом пілюлі.
— Пробачте, — вибачився Нейлз. Що ж йому тепер робити? Поїхати в місто? А якщо не доїде? Чи сісти в автобус? Чи, може, краще взяти таксі? Раптом до нього обізвався якийсь незнайомець з машини, що стояла поруч:
— Чи не лікаря ви хотіли б бачити?
— Та лікаря ж, чорт забирай!
— А що він вам давав?
— Я й сам не знаю.
— Якого кольору?
— Сірого й жовтого. В капсулі, половина сіра, половина жовта.
— Знаю. Хочете, я вам дістану?
— Звичайно, хочу, дуже хочу.
— Зустрінемось на католицькому кладовищі, Лорелл-авеню. Біля статуї солдата, добре?
Нейлз прийшов на кладовище до незнайомця. Це було старомодне кладовище з багатьма пам'ятниками, але велична статуя солдата на цілу голову була вища за всі кам'яні ангели, і її легко було знайти. Гробокопи рили кирками й лопатами могилу, що здивувало Нейлза,— він думав, тепер могили риють машинами. Обминув багатьох ангелів, різних за кольором і за розміром — одні з людину, інші — менші, зовсім крихітні. Деякі розпростерли крила над могилою, інші обвивали хрести. Солдат був у формі вісімнадцятого року — каска, схожа на тарілку, обмотки, просторі штани. У правій руці, прикладом униз, тримав американську рушницю зразка 1912 року. Білий камінь, з якого було витесано статую, зовсім не потемнів, тільки трохи вивітрився, так що риси обличчя й відзнаки стерлися, і солдат скидався на привид. Підійшов і незнайомець, тримаючи в руці букет тюльпанів, які десь, мабуть, украв. Він поставив квіти у вазу перед солдатом-привидом і сказав:
— Двадцять п'ять доларів.
— Я платив десять за більший флакон,— хотів поторгуватися Нейлз.
— Знаєте що,— сказав незнайомець,— я ризикую десятьма роками ув'язнення плюс десять тисяч штрафу.
Нейлз дав йому гроші і одержав п'ять пілюль.
— В понеділок їх у вас уже не буде,— сказав чоловік.— О пів на восьму я ждатиму вас на вокзалі в туалеті.
Нейлз відразу поклав одну пілюлю в рот. А чим же запити? Побачив дощову воду в кам'яній урні, дістав долонею й запив. Їдучи машиною, він нетерпляче ждав, коли ліки почнуть діяти, і, доїхавши до зупинки, відчув себе знову на рожевій хмарі. Він став спокійний, врівноважений, трохи сумний і до того неуважний, що забув навіть вкинути на стоянці чверть долара в автомат. У нього пройшов біль, і, доїхавши в місто, подзвонив Неллі та сказав, що, може, варто покликати знахаря.
X
Після ленчу Неллі налила собі віскі. Треба б сходити до психіатра, подумала вона, але їй пригадався той лікар, що крутився навколо неіснуючого зуболікарського крісла. Вона його зненавиділа — не за те, що спекулює будинками, а за те, що позбавив її ілюзії, немовби при скруті можна звернутися до психіатра. Потім їй пригадалось, що в служниці-злодійки були вставні зуби. Пригадала й дезодорант, яким користувалася: він, як твердила реклама, має запах глиці, а насправді ця імітація запаху була схожа на пародію: наче на снігових вершинах смерділо туалетом.
Еліот просив її покликати того знахаря, і вона поїхала в нетрі старого міста, що тяглися уздовж річки. Раніш їй ніколи не доводилось туди їздити. В газетах читала, що там навіть удень грабують і вбивають жінок, а в барах часто-густо ріжуться ножами. Надворі, хоч ще й не звечоріло, почало темніти, линув дощ. Всі дощі для більшості людей звичайно схожі між собою, але для Неллі вони були різні: одні легко спадали тонкою сіткою з невинного неба її дитинства, інші були гіркі та бурхливі, ще інші — так допікали, що запам'ятовувались на все життя. Сьогодні дощ мав солоний присмак крові. Отже, Неллі сіла в машину й поїхала шукати в нетрях поховальне бюро Пейтона. Воно містилося в похилому дерев'яному будиночку, двері якого з шпилястим верхом ніби мали підкреслити святиню, куди вносили покійників (трупи хуліганів, забитих хуліганами) і звідки їх виносили на чорне кладовище, що містилося за звичайним. Ліворуч були ще одні двері, за якими, як гадала Неллі, мали бути сходи на другий поверх. І справді, прочинивши їх, вона побачила сходи.