— Чи вам не треба чого-небудь?
— Прошу про одне: щоб мені ніхто не заважав.
— Я про це потурбуюсь.
Неллі зійшла вниз і налила собі віскі.
— Я — свамі Рутуола,— відрекомендувався він, зайшовши до Тоні.— Я прийшов допомогти вам, принаймні гадаю, що це мені вдасться. Але спочатку скажу, чого в мене таке одне око. Коли мені було п'ятнадцять років, я не втерпів і вкрав велосипед. Це був яскраво-червоний велосипед фірми «Швін» на три швидкості. Я ніяк не міг перебороти бажання будь-що добути його. А вкравши, сховав у підвалі. Коли батько знайшов, то дуже мене побив, а потім примусив повернути велосипед тому, в кого я вкрав, і сам теж пішов зі мною. Батько хлопця не хотів скаржитися на мене в суд, але мої батько й мати наполягли, щоб мене судили. Вони боялися, що з мене виросте злодій, якщо мене не буде покарано. Це були добрі, м'якосерді люди, котрі, як я тепер зрозумів, боялися всього на світі. Мене засудили до шести місяців виправної колонії в Лівертауні. Серед ув'язнених, як то часто буває, були й гангстери, які створили державу в'язнів. Вони з усіма поводилися дуже жорстоко, і я, щоб уникнути знущань, удав із себе кривого. Бо я гадав, що коли буду кульгати, то вони, може, не будуть мене мучити. Але якось, ідучи до їдальні, я забув про це, і вони, зрозумівши, що я їх дурив, жорстоко мене побили. Я пролежав два тижні в лікарні і навіки втратив ліве око. Я міг би цього вам не казати, але ж люди, розмовляючи, не тільки слухають, але й слідкують за очима співбесідника, а оскільки я позбавлений наполовину цього засобу комунікації, то людям важко мати зі мною контакт. Коли ми будемо розмовляти, то я сяду так, щоб не бентежити вас своїм вибитим оком, але спершу я хотів би прибрати у вашій кімнаті. Ласку божу порядок викликає, так, здається, кажуть. Чи то навпаки?
— Здається, навпаки,— сказав Тоні.
У кімнаті скрізь, і на стільцях, і на дверних ручках, висів одяг Тоні. Рутуола все позбирав, знайшов у шафі мішок і заповнив його брудною білизною. Піджак повісив на вішалку, у черевики вставив розпірки, зачинив двері шафи та стер пилюгу з крісел.
— Ну, здається, трохи краще, правда ж? — сказав він, упоравшись. — Тепер я б хотів, якщо ви не заперечуєте, покурити трохи пахощами.
— Робіть усе, що хочете,— відповів Тоні.— А взагалі я не дуже люблю ці пахощі. Мені подобається, коли від дівчини приємно пахне духами, але в кімнаті ніяких запахів не терплю.
— Я вас розумію,— сказав Рутуола.— Але мій запах дуже слабкий і не нудотний. Це сандалове дерево. У нього дуже чистий запах.
Він витяг з кишені тонку паличку й запалив її.
— Ну, добре,— згодився Тоні.
— Я народився в Балтіморі,— почав Рутуола,— у бідній сім'ї, але я не хочу втомлювати вас оповіддю про злигодні моєї раси, — ви це й без мене добре знаєте. Я закінчив вісім класів, вільно читаю, хоч з арифметикою в мене гірше. Мій батько був теслею, і коли мене випустили з колонії, я йому допомагав. Потім, значно пізніше, поїхав до Нью-Йорка і працював на Центральному вокзалі. П'ять днів на тиждень, по вісім годин у день чистив туалети. Доводилось мити підлоги і все інше, але найбільше часу йшло нате, щоб постирати із стін написи. Стіни там білі, писати на них зручно, тож до суботи геть усі вони були списані. Були й такі, що ножем вирізували слова на дверях. Ненормальними їх не можна назвати — їх багато тисяч, і з їхніх вчинків я зрозумів, що таке самотність, їхнє незадоволення життям. Якось уночі, чи то під ранок, біля четвертої години, я витирав ганчіркою підлогу. Раптом до мене підходить якийсь незнайомець і благає: «Рятуйте мене, рятуйте, я, здається, вмираю». Одягнений цілком пристойно, але обличчя якесь сіре. Я хотів збігати за поліцейським, який саме о цій порі робить обхід, але він сказав: «Ходімо в залу чекання». Я взяв його під руку, і ми рушили дуже повільно, бо він увесь час стогнав. В залі чекання ні поліцейського, ні пасажирів не було, от ми й сіли на якісь сходи. Там було сумно, холодно, порожньо, тільки на одній стіні висіла яскраво освітлена реклама фотоапаратів. На ній було намальовано чоловіка, жінку й двох дітей на березі озера, а за ними, вдалині, гори, вкриті снігом. То був гарний, радісний малюнок, і я запропонував йому дивитися на гору — може, це допоможе забути горе. Потім кажу йому: «Давайте молитися», та він, виявилось, не знав жодної молитви. Тут я й кажу: «То давайте складемо молитву» і почав повторювати: «Мужність, мужність, мужність»,— а він за мною: «Мужність, мужність...» Потім інші слова, а він їх повторював, аж поки не заявив, що вже почуває себе краще й поїде на таксі до готелю трохи поспати. Він попрощався зі мною, і я його вже ніколи не бачив. А тижнів за три чи чотири я приїхав сюди й почав працювати у свого кузена, містера Перчема.