Це було сказано з інтонаціями героїні Голсуорсі, у світі якого вона перебувала весь цей день. То й не дивно, що не знайшлося місця для рідного батька. Для ролі слуги, або садівника він явно не підходив. Він міг би бути грумом, але ж у кар'єрі йому доводилось мати справу тільки з кіньми-ваговозами. Вона знала, що батько — чесний, мужній, охайний чоловік, а відреклася через його самітність, невлаштованість. Гретхен, чи, як вона тоді себе звала, Гвендолін, закінчила школу з відзнакою і вступила до Блумінгтонського університету, де одержувала стипендію. Через тиждень після того, як скінчила університет, вона розпрощалася зі своєю родиною, що залишилась у цій просякнутій вапняком місцевості, а сама поїхала шукати щастя в Нью-Йорк. Батьки прийшли на станцію проводжати її. Батько зовсім змарнів, мати весь час мерзла — її не гріло старе, полатане пальто. Коли махали їй рукою, один з пасажирів спитав: «Це ваші батьки?» Вона могла б і тепер з голсуорсівським пафосом сказати, що це — бідні родичі, до яких вона приїжджала, але замість цього вигукнула:
— О так, так, це мої мама й тато!
Мабуть, десь, у якомусь князівстві, що його нема на жодній карті світу, виростають і діти анархії й руйнування, до яких належить і Гретхен (тепер вона називає себе Глорією). На останньому курсі університету вона стала соціалісткою, і будь-які вияви несправедливості, нерівності чи іншого зла змушували її мучитись. З великими труднощами вдалося їй потрапити в Нью-Йорк, де незабаром стала працювати секретаркою у багатого соціаліста-мрійника Франкліна Пірса Тейлора. Згодом зробилася його коханкою, і якийсь час обоє були щасливі. А потім, як твердив мій батько, соціалізм у моїй матері був витіснений злодійством, або клептоманією. Вони багато мандрували, й щоразу, залишаючи готель, Гретхен-Глорія набивала свої валізи рушниками, наволочками, посудом. Вона запевняла, що все бере для бідних, але батько жодного разу не бачив, щоб вона їм хоч що небудь давала. «Комусь це дуже придасться», — звичайно казала вона, кладучи до валізи чужі речі. Якось увечері в готелі Хей-Адамс у Вашингтоні він застав, як вона, ставши на стілець, знімала кришталь з люстри. «Хтось покористається з цього краще»,— казала. В Толедо з готелю «Комодор Перрі» забрала ваги з ванної, але батько примусив віднести, де взяла. У Клівленді вкрала радіоприймач, у Сан-Франціско, з готелю «Палас»,— картину. Ця її звичка, як казав батько, призвела до того, що вони почали лаятись і, повернувшись до Нью-Йорка, розлучилися. Бідній Гретхен, за що б вона не бралася, ніколи не везло — чи мала справу з прасками, сковородами, автомобілями чи з протизаплідними препаратами. Незабаром після того, як розлучились, виявилось, що вона вагітна.
Тейлор і не думав з нею одружуватись. Він заплатив за перебування в пологовому будинку, а потім щомісяця видавав їй незначну суму на утримання сина. Вона найняла собі маленьку кімнатку в західній частині міста. Коли з ким-небудь знайомилась, то завжди називала себе міс Оксенкрофт,— любила дивувати співбесідника. Мабуть, їй видавалось оригінальним те, що я — незаконний син, а вона — незаконна дружина. Коли мені було три роки, до мене прийшла бабка з боку мого батька. Мої золотисті кучері дуже їй сподобались, і вона захотіла мене всиновити. Матуся моя ніколи не була рішуча в своїх вчинках і тому не знала, як їй бути, та через місяць погодилась. Вона вважала, що її привілей, а може, й покликання — їздити по світу й поширювати свій кругозір. Мені знайшли няню, і я став жити з бабусею в селі. Волосся моє почало темніти і до восьми років зробилося зовсім чорне. Бабуся не була ні жорстока, ні ексцентрична, хоч і казала не раз, що я не справдив її надій. У метриці я був записаний як Поль Оксенкрофт, але, мабуть, це їм не подобалось, і тому якось після обіду до нас прийшов адвокат, якого викликали для консультації. Довго не могли чогось придумати, аж раптом попід вікнами пройшов садівник з молотком, от мені й дали прізвище Хеммер. Гретхен одержала немалі гроші й поїхала в Європу. Тепер вона уже не могла видавати себе за Глорію. Всі чеки, акредитиви й інші документи стверджували, що вона Гретхен.
Батько мій, коли ще був молодий, щоліта жив у Мюнхені. Він не розставався з гантелями й штангою, і це зміцнило його м'язи, як жоден інший вид гімнастики. Навіть у похилому віці він зберіг свою форму і скидався на старого атлета з реклами, який агітував за гімнастику та вживання малясу замість цукру. В Мюнхені він (не знаю, чи з гонору, чи з задоволення) позував скульпторові Фледспару, який прикрасив своєю роботою фасад готелю «Принц-Регент». Для отих чоловічих каріатид, що на своїх плечах тримають карнизи багатьох оперних театрів, залізничних вокзалів, житлових будинків і палаців правосуддя. «Принца-Регента» розбомблено в сорокові роки, але я ще до війни встиг побачити цей найелегантніший готель Європи та впізнати в каріатиді, що підтримувала фасад, риси мого батька. Фледспар був тоді в моді, і я знову побачив батька, тепер уже на ввесь зріст, у Франкфурті-на-Майні, де він підтримував усі три поверхи готелю «Мерседес». Я бачив його в Ялті, Берліні, на Бродвеї. Потім став свідком його занепаду, коли монументальні фасади вийшли з моди. Я бачив, як його викинули на зарослий бур'яном пустир у Західному Берліні. Правда, все це значно пізніше. У юні ж роки вся образа від того, що в мене немає батька, що я мушу називати його дядьком, цілком компенсувалась усвідомленням того, що на цих плечах тримаються і «Принц-Регент», і «Мерседес», і Оперний театр у Мальцбурзі, теж, до речі, зруйнований бомбами. Я відчував, яку велику відповідальність він узяв на себе, і дуже його за це любив.