Я цьому не дуже здивувалась, бо завжди була переконана, що в житті багато таємничого. Але ти погодишся тепер, що ми залишаємо якусь частку себе і нашого духу в кімнаті, де спимо. Та що мені з цього? Варт мені комусь розказати про це — мене вважатимуть за божевільну. Після довгих роздумів я прийшла до висновку, що наші сни вбирають в себе буквально все — і одяг, і квитки до опери.»
XII
Я ріс у бабусі в Ашбернемі й ходив до місцевої школи. Років до десяти чи одинадцяти їв на кухні, а потім мені дозволили сідати з дорослими за великий стіл. Майже щодня у нас були гості. Я був у тому віці, коли розмови дорослих здаються надокучливими, і зовсім цього не приховував. Бабуся якось вичитала мені й сказала: «Тепер, коли ти вже досить великий, щоб сидіти за спільним столом, то, гадаю, можеш взяти участь у нашій розмові. Бо люди сходяться не тільки, щоб пообідати, а ще й для того, щоб обмінятися думками, враженнями, новинами.
Ми ж щодня взнаємо щось нове, чи не так? Щодня знайомимось із чимсь новим, цікавим. Мабуть, і тобі щастить узнати чи помітити щось таке, що було б цікаве і для мене, й для гостей. Отже, я хочу, щоб ти брав участь у розмові за столом». Я попросив перевести мене назад до кухні, але бабуся, здавалось, і не чула. Як я хвилювався, коли ввечері зайшов у вітальню! Розмова була саме в розпалі, коли бабуся посміхнулася до мене й подала знак.
За весь день я міг пригадати тільки те, що коли йшов зі школи, то бачив, як одна жінка крала в парку нагідки. Коли вона почула мої кроки, то сховала їх під полу, а коли одійшов, то рвала далі.
— Я бачив у парку одну жінку,— сказав я.— Вона крала нагідки.
— Це й усе, що ти бачив сьогодні? — спитала бабуся.
— Ні, ще бачив, як грали в баскетбол.
Дорослі повернулися до перерваної розмови, і я зрозумів, що моє повідомлення їх не зацікавило, і вирішив готуватися до виступів. Я взяв підручник стародавньої історії і щоночі вивчав по дві сторінки.
— З усіх грецьких держав від Чорного моря до західних берегів Середземного моря, — почав я наступного дня,— ні одна не могла позмагатися з Афінами, і це все зробив не хто інший, як Перікл...
Наступного вечора я розказував про Соломона, потім — про афінську конституцію. Під кінець тижня бабуся зласкавилась:
— Гадаю, краще буде, коли ти слухатимеш, що кажуть інші.
Бабуся була багата, товста й негарна, але оскільки ніколи не думала про гроші, то й старою мала свіжий вигляд. Адже велике щастя — не знати однієї з найбільших людських турбот. Ми з нею були добрі друзі, хоч я часто її дратував. Якось, коли мені було років дванадцять і я ще не поїхав учитися, вона чекала до себе на обід англійського герцога Пенрайта. Вона ж бо не тямилась від титулів, а мені її хвилювання чомусь зовсім не подобалось. Почувши, що пригощати лорда будуть устрицями, я пішов до ювелірної крамниці Вулветса і купив велику штучну перлину. Попросив бабусину покоївку Ольгу вкласти її в одну з устриць і подати лорду Пенрайту. За обідом було осіб з дванадцять, і всі весело щебетали, як раптом лорд Пенрайт вигукнув: «О боже!» і показав усім свою знахідку. Я вибрав у Вулветса найбільшу перлину, і при світлі свічок вона здавалася такою, що й ціни їй не скласти.
— Оце так пощастило,— зрадів лорд.
— Хм,— хмикнула бабуся. Її обличчя, таке ласкаве й радісне, спохмурніло.
— Я цю перлину вставлю в обручку й подарую дружині,— сказав лорд.
— Але ж це моя перлина,— заперечила бабуся.— Мій будинок, мої устриці, отже, й перлина моя.
— А я цього й не подумав, — зітхнув лорд і знехотя передав перлину бабусі.
Щойно вона взяла перлину в руки, то відразу здогадалася, що вона несправжня і, звернувшись до мене, наказала:
— Геть до своєї кімнати.
Хоч бабуся й не згадувала мені ні разу про цю перлину, але ставлення до мене дуже різко змінила. А в вересні відіслала мене до школи-інтернату.
XIII
Коли я був уже в останньому класі, бабуся померла, і мені нікуди було їхати на різдво. Я почував себе дуже самотнім, і мені було дуже важко, що я незаконнонароджений. Кожний у школі мав як не батька, то хоч матір. І я подумав, що добре було б, якби мій батько з нагоди різдвяних канікул почастував мене хоч кухлем пива. Більш нічого я від нього не хотів. Я знав, що він одружився й живе в Бостоні, от і полетів до нього. Я взнав з телефонного довідника, що він мешкає у Дедемі, й поїхав туди. Мені хотілося, щоб він почастував мене лише кухлем пива. Я подзвонив і, коли мені відчинила його дружина, був здивований, побачивши негарну сиву жінку з блідим лицем і великими зубами. Та не дивлячись на таку зовнішність, вона мала іншу чарівність, бо здавалася доброю й розумною. Хоч рот був трохи завеликий, а губи тонкі, посмішка просто чудова. Я сказав, що я Поль Хеммер і хотів би бачити містера Тейлора. Гадаю, вона відразу зрозуміла, хто я такий. Бо сказала, що він у місті.