— Ти приїхав на різдво, Полю?— спитала вона.— Ти приїхав відсвяткувати різдво зі своєю матір'ю? Звичайно, в таку пору я живу в Есторілі, але цього року тут пізня зима, і я вирішила побути, поки випаде сніг.
Мені дали кімнату поруч з її, і ми разом піднялися нагору. Мати нагріла чай на спиртовці і налила мені чашку. Раптом двері в її кімнату розчинились — і влетіла якась кощава жінка.
— Ви взяли нашу цукерницю! — зарепетувала вона.— Ви її позичили вчора й так і не повернули.
— Але ж я повернула,— заперечила мати.— Я поставила її на вашу книжкову полицю.
Коли незнайома вийшла, мати обернулась до мене і сказала:
— То як там твоя ганебна батьківщина?
— Вона не ганебна, мамо,— заперечив я.— А крім того, вона й твоя.
— Це так, я мандрую з американським паспортом,— сказала вона.— Без нього нікуди не поїдеш. І все ж — це ганебна країна.. Коли ще з твоїм батьком я була в соціалістичній партії, то постійно говорила, що коли американський капіталізм буде й надалі вихваляти продажних, нечесних людей, то наша економіка деградує й вироблятиме лише наркотики; людський розум, емоційна глибина — все буде непотрібне.— Мати ткнула в мене пальцем і продовжувала: — Я переглядаю американські журнали в кафе. Більше половини місця в них відведено на рекламу тютюну, алкоголю, а найбільше отих дурнющих автомобілів. Ці реклами обіцяють, буквально запевняють, що той, хто їх купить, забуде вбогість, нашу духовну бідність і оту одноманітність, що так поширилася внаслідок нашого егоїзму. За всю історію цивілізації не було ще народу, який так цілеспрямовано намагався б сам себе отруїти. Минулого року я була в Каліфорнії...
— А я й не знав, що ти приїздила,— здивувавсь я.
— Так, приїздила. Я тобі не дзвонила, бо...
— Байдуже,— мовив я.
— Я знала, що тобі байдуже,— різко сказала вона.— Отже, я їздила до своїх друзів у Лос-Анжелес, і вони возили мене новими автострадами. Я побачила ще один приклад самовбивчої нісенітниці, муніципальної корупції й нищення природних багатств. Я ніколи туди не повернуся, бо коли б повернулась, то знаєш, що зробила б?
— Ні, не знаю.
— Я б поселилась у якомусь містечку, як Буллет-Парк. Купила б невеличкий, непоказний будинок. Грала б у бридж, брала б участь у благодійних справах, запрошувала б до себе гостей. Робила б усе, аби приховати мету свого приїзду.
— А саме?
— Я б вибрала собі якогось ще не старого чоловіка, агента рекламного бюро, одруженого, з двома чи трьома дітьми, одне слово, людину, яку можна було б назвати зразковою, котра живе без емоцій і для якої не існує духовних цінностей.
— Що б же ти з ним робила?
— Я б розіп'яла його на церковних вратах,— сказала вона збуджено.— Бо тільки розп'яття може збудити наше суспільство з непробудного сну!
— Як би ти його розіп'яла? — спитав я.
— Я й сама ще не знаю, — сказала вона. І раптом знову стала ласкавою бабусею.— Гадаю, що спочатку я б його опоїла наркотиком на вечірці з коктейлями. Мені б не хотілося, щоб він страждав.
Я пішов у свою кімнату й став розпаковуватись. Оштукатурена перегородка між моєю й материною кімнатою була дуже тонка, і я чув, що вона говорила. Спочатку думав, що до неї хтось прийшов після того, як я вийшов, але потім зрозумів, що вона розмовляє сама з собою. «Мій батько був звичайний каменяр, до того ж часто залишався без роботи,— чув я виразно.— Я десь вичитала, що будь-чия кар'єра визначена ще в дитинстві, бо залежить від умов життя, і зрозуміла, що коли так, то мені випаде бути офіціанткою в залізничному ресторані, чи щонайкраще, бібліотекаркою в якомусь містечку. Я не хотіла пасивно чекати, а намагалася змінити все так, щоб збільшити траєкторію своєї долі. Я жила тоді в невеличкому місті і найбільше боялась зостатися там назавжди...»
Я вийшов у коридор і відчинив двері в її кімнату. Скинувши черевики, вона лежала одягнена на ліжку і говорила до стелі.
— Що ти робиш, мамо?
— Аналізую сама себе,— бадьоро відповіла.— Я вирішила звернутись до психоаналізу, але місцевий лікар, до якого пішла, хотів здерти з мене по сто шилінгів за сеанс. Коли ж сказала, що це для мене задорого, то він порадив продати машину й менше витрачати на харчування. Уявляєш такого нахабу! Тоді я вирішила аналізувати себе сама. Тричі на тиждень лягаю й розмовляю отак по годині. Я дуже відверта, не приховую анінайменших дрібниць. Здасться, це лікування дає свої наслідки і не коштує мені й цента. Прошу не заважати мені, я мушу говорити ще сорок п'ять хвилин...