Наступного дня після обіду я спакував речі, взяв таксі й поїхав до готелю «Мілтон», сподіваючись знайти кімнату, в якій почну нове, пристойне життя. Мені дали номер на третьому поверсі, вікна якого виходили на вентиляційну шахту. Кімната була не прибрана. На бюро стояла порожня пляшка з-під віскі й дві чарки, а з двох постелей користувалися лише одною. Я поскаржився по телефону черговому, на що той сказав, що, крім цього номера, у них є ще один подвійний номер на одинадцятому поверсі. Я перебрався туди. Це був номер на двох осіб, його прикрашала велика колекція натюрмортів. Я замовив джину, вермуту, ціле відро льоду й надудлився. Та це зовсім не в'язалося з моїм наміром, і вранці я перебрався в готель «Медісон».
Моя кімната в «Медісоні» скидалася на кабінет Дохені. Там не було тільки кольорової фотографії трьох його дітей. Письмовий стіл, певно, перероблено з клавікордів. На кофейному столі, обтягнутому шкірою, було безліч слідів од сигарет. На всіх стінах висіли дзеркала, так що я постійно натикався на своє зображення. Бачив, як я курю, п'ю, одягаюсь, роздягаюсь, а коли прокидався вранці, то найперше бачив самого себе. Наступного дня я переїхав у «Вальдорф», де мені дали приємну, високу кімнату. З неї відкривалась широка панорама: я міг бачити баню св. Бартоломея, будинок корпорації «Сігрем», а також один із тих жовтих, на дві половини будинків, що спереду мають безліч балконів і вікон, а ззаду ніяких ознак життя, крім ринв. Наче їх не збудовано, а ножем відчикрижено. До того ж, як і скрізь у Нью-Йорку вище шістнадцятого поверху, звідси видно було безліч каріатид, наяд, баків для води й флорентійських арок. Мені уявилось, як легко можна було б позбутися меланхолії, стрибнувши з вікна. Я негайно виїхав із «Вальдорфа» й полетів літаком до Чікаго.
Там я поселився в кімнаті на сімнадцятому поверсі готелю «Палмер-Хаус». Меблі були наче з якоїсь певної епохи, але я ніяк не міг пригадати з якої; та раптом пригадав, що такі самі були і в готелі «Вальдорф». Я підняв жалюзі. Моє вікно виходило у двір, і куди б я не глянув — вгору чи вниз, направо чи наліво, скрізь були сотні й сотні вікон, схожі, як дві краплі води, на моє. Саме тому, що воно нічим не відрізнялося від інших, я, здавалось, позбувся всіх своїх індивідуальних рис. Аж голова запаморочилась. Цього разу я вже боявся не кинутися з вікна, а зовсім зникнути. Бо коли моя кімната не відрізняється від сотень і сотень інших, то і в мені, може, нема нічогісінько, чим би я відрізнявся від решти людей. Я спустив жалюзі і вийшов з кімнати. Внизу я випив три мартіні й пішов у кіно. В Чікаго я пробув лише два дні та поїхав до Сан-Франціско. Там я переночував дві ночі в готелі «Палас», ще дві — у «Св. Франциска», потім полетів до Лос-Анжелеса, де зняв номер у готелі «Балтімор». Він і трохи не скидався на ту кімнату, яку я собі вимріяв. Довелося перейти в «Шато Мармон». А звідти — в «Беверлі-хіллз», а через день я вже летів до Лондона північним маршрутом. В готелі «Коннот» не було вільних місць, тому я два дні провів у «Дорчестері». Потім полетів до Риму й зупинився в «Едемі». Моя меланхолія супроводжувала мене по всьому світі, і я продовжував пити. Якось, лежачи вранці в «Едемі», зарився головою в подушку й намагався, як завжди, викликати образ гори Кіліманджаро, Єлісейські поля чи якесь середньовічне місто. І раптом мені здалося, що тим містом, про яке я мріяв, могло бути Орвієто. Я взяв у консьєржа на прокат «фіат» і помчав на північ Італії.