Та десь під обід я дістався до Умбрії й зупинився в якомусь містечку, обнесеному фортечним муром, з'їв трохи макаронів з сиром, запиваючи вином. Тут сіяли багато пшениці, лісів було більше, ніж будь-де в Італії, хоч я, з властивою всім туристам тупістю, помічав лише схожість усіх куточків на світі. Я казав сам собі, що все, що я бачив, міг би побачити і в Нью-Гемпшірі чи в Гейдельберзі. То навіщо було їхати? Десь біля сьомої вечора я спустився в глибоку долину, де лежало Орвієто.
Я помилився лише в тому, що форма веж була тут інша, ніж я собі уявляв. Місто стояло на горі, і його житлові квартали були ніби варіацією рельєфу місцевості — от саме таке місто я й намагався уявити, коли хотів подолати свою меланхолію. Воно цілком відповідало моїй уяві! Я був схвильований. Ішлося про моє життя й про моє душевне здоров'я. Католицький собор, що підносився високо вгору над усіма іншими будівлями, викликав, як і слід було чекати, страх, захоплення і ледь не жах, наче якась частина моєї пам'яті належала єретику, що його ось-ось почне допитувати інквізиція. Я проїхав нижньою частиною міста, піднявся на скелю й зупинився в готелі «Національ», де мені дали великий європейський номер-люкс з масивною арматурою й кришталевою люстрою. Але це було зовсім не те, що мені потрібне. Я блукав вулицями міста і лиш перед сутінками неподалік від собору побачив освітлені вікна, а за ними жовті стіни.
Дивлячись на них знадвору, я, здавалося, був на порозі нового життя. Хоч цей будинок був у самому центрі міста, сюди меланхолія не сміла б підійти навіть близько. Парадні двері були відчинені, і я зійшов сходами на другий поверх, де містилися кімнати з жовтими стінами. Як я й уявляв, вони були щойно пофарбовані, ніяких меблів ще не стояло. Наче все готували для мого поселення. Якийсь чоловік прибивав полиці для книг. Я забалакав до нього й спитав, чиї це кімнати. Він відповів, що його. Я спитав, чи не може він їх продати або здати; він засміявся й сказав, що ні. Тоді я сказав, що хочу тут жити і можу заплатити за них скільки завгодно, а він тільки посміхався й казав ні, ні. Потім я почув, як кілька чоловіків тягли по коридору щось важке. Я чув їхні напружені голоси, хекання і як щось грюкнуло об стіну. Це було двоспальне ліжко, і вони потягли його в другу жовту кімнату. Власник квартири пояснив мені, що це його шлюбна постіль, що завтра він вінчається в соборі і житиме тут зі своєю дружиною. Я все ще був переконаний, що ці кімнати будуть мої, й спитав, чи не схотів би він жити в одній з нових квартир у нижній частині міста, я б заплатив йому різницю і зробив би йому багатий весільний подарунок. Звичайно, він був невблаганний. Адже сотні разів уявляв собі, як привезе свою наречену в ці жовті кімнати, і ніякі гроші не могли витіснити цього йому з голови. Я побажав йому всього найкращого і спустився сходами вниз. Отак я знайшов свої жовті кімнати і так їх втратив. Вранці виїхав з Орвієто до Рима, а звідти, наступного дня, до Нью-Йорка.
Я переночував у своїх мебльованих кімнатах, випивши за вечір кварту віскі. Вранці поїхав до Пенсільванії відвідати свого шкільного товариша Чарлі Мастерсона та його дружину. Серед гостей були й гіркі п'яниці, і ще до обіду ми випили весь джин. Я поїхав у сусіднє містечко Бленвіль, накупив там чимало випивок і рушив назад. Десь завернув не туди, куди треба, і опинився на вузенькій грунтовій дорозі, яка, здається, нікуди не вела. І тут, глянувши ліворуч, я втретє побачив над дорогою свої вимріяні жовті стіни.
Я вимкнув мотор і освітлення, виліз з машини, по невеликому дерев'яному місточку перейшов струмок. Перед терасою був газон, чи вірніше галявина, бо трава не підстрижена. Кам'яниця правильної чотирикутної форми являла собою стару пенсільванську ферму, і світло горіло тільки в одній кімнаті, саме в кімнаті з жовтими стінами. Їхній колір був точнісінько такий, як і там, в Орвієто. Обережно, наче злодій, я підкрався до тераси будинку. В жовтій кімнаті сиділа жінка й читала книгу. На ній була чорна сукня і черевики на високих підборах. Збоку стояла склянка з віскі. Її бліде обличчя досить вродливе. Як мені видалося, їй років двадцять чи трохи більше. Чорна сукня і високі підбори здавалися, як для села, недоречними, і я подумав, що вона, мабуть, щойно приїхала з міста або збирається їхати туди,— хоч, судячи з розміру склянки, це навряд чи так. Але мене цікавила не жінка, а кімната, квадратна, світла, з жовтими, як лимон, стінами. Я відчував, що коли б тут жив, то знову став би самим собою, діяльною, достойною людиною. Раптом вона, наче відчувши мій погляд, підвела голову. Я зразу одійшов від вікна. Бо був щасливий. Йдучи назад до машини, я прочитав на поштовій скриньці в кінці під'їзду — «Емісон». Коли, найшовши дорогу, приїхав до Мастерсонів, то спитав місіс Мастерсон, чи не знає вона когось на прізвище Емісон.