Я знову ліг, а приблизно через півгодини до будинку під'їхала ще одна машина. Мені довелося ще раз ховатися на кухні. Людина, що назвала себе Мітч, повторила все, що робив попередник. Він теж зійшов сходами, голосно гукаючи Дорі, а потім, вилаявшись, поїхав геть. Все це так вплинуло на мене, що вранці я прибрав кімнату й кухню, витрусив попільничку й повернувся до Нью-Йорка.
Дора говорила, що пробуде в місті два-три дні. Коли кажуть «два-три», то це означає добрих чотири. Два з них уже минуло, отже, в мене ще лишилося два. Того дня, коли вона мала повернутись, я купив ящик найдорожчого віскі і після обіду поїхав у Бленвіль. Уже смеркало, коли я звернув на грунтову дорогу. У будинку світилось. Я подивився спочатку у вікно й побачив, що вона сиділа з книгою в руках і читала, як і тоді, першого разу. Я постукав, вона відчинила й подивилась на мене здивовано й гнівно.
— Ну? — спитала.— Що вам тут ще треба?
— Я привіз вам подарунок,— сказав я.— Хочу подякувати вам за те, що ви ласкаво дозволили мені переночувати у вашому будинку.
— За це подарунків не дають,— сказала вона.— Хоч, правду кажучи, я не від того, щоб скуштувати доброго вина. Заходьте, будь ласка.
Я заніс ящик у коридор, відкрив його й дістав пляшку.
— Може, зараз і покуштуємо? — спитав я.
— Ні, мені треба йти,— сказала вона.— Хіба що один ковток. Ви дуже щедрі. Заходьте, я принесу льоду.
Вона, як я здогадувався, належала до тих професійних п'яниць, рухи яких такі ж розмірені й точні, як у дантиста, який звично бере інструмент, аби вирвати зуб. Дорі розставила на столі біля, крісла склянки, відро з льодом, глечик з водою, а також коробку сигарет, попільничку й запальничку. Допевнившись, що все можна дістати в разі потреби, сіла. Я налив склянки.
— Будьмо,— сказала вона.
— За ваше здоров'я,— підтримав я.
— Ви щойно приїхали з Нью-Йорка? — спитала вона.
— Так.
— І яка зараз дорога?
— На заставі туман. Густий туман.
— Прокляття, — сказала вона.— Мені треба їхати в гості до Хейвенсвуду, і мені дуже не подобається, коли на заставі туман. Так не хочеться їхати, але треба, бо Хелмзлі влаштовують вечірку для дівчини, з якою я разом вчилася.
— А де ж ви вчилися?
— Вам це справді цікаво?
— Звичайно.
— Ну, два роки у Брерлі, один — у коледжі Фінча. Потім ще два роки відвідувала школу в Долині фонтанів, а рік у Клівленді. Два роки ходила до женевської міжнародної школи, рік — до школи Паріолі в Римі. Коли ми повернулися до Сполучених Штатів, я рік відвідувала коледж Патні, а останні три роки провчилась у Мастерса й одержала атестат.
— Ваші батьки, мабуть, багато мандрували?
— Так. Тато був дипломат. А де ви працюєте?
— Перекладаю Монтале.
— Ви перекладач-професіонал?
— Ні.
— Отже, працюєте заради задоволення?
— Та ні, треба ж щось робити.
— Ви маєте, певно, великі гроші.
— Дещо маю.
— І я теж, дякувати богу,— сказала вона.— Мені б дуже не хотілося їх позбутися.
— Розкажіть мені про ваш шлюб,— попросив я. Це питання може здатися нетактовним, але я не зустрічав ще чоловіка або жінку, які після свого розлучення не хотіли б поговорити про свій невдалий шлюб.
— Ну, це була просто нісенітниця,— сказала Дорі,— і тяглась вона цілих вісім років. Він пив, а мене звинувачував, що заводжу шашні з іншими чоловіками, писав анонімні листи моїм знайомим, називаючи мене ледве не повією. Нічого більше не могла я зробити, як відкупитись, віддала йому мішок грошей, а сама поїхала в Рено. Минулого місяця звідти й повернулась. Я вип'ю ще трохи,— сказала вона,— але спершу піду до вбиральні.
Ми вже майже випили першу пляшку. Коли вона повернулася з туалету, то зовсім не хиталась, навпаки, її хода зробилася тверда й граціозна. Я встав і обійняв її, але вона відіпхнула мене й несердито сказала:
— Не треба, прошу, не треба. Я себе кепсько почуваю. Ваше віскі трохи допомогло, але все одно мені не гаразд. Розкажіть краще про себе.
— Я байстрюк,— сказав я.
— Справді? Я ніколи не зустрічала ще байстрюка. Як себе почуває така людина?
— Переважно препогано. Тобто я хотів би мати все-таки батька й матір.