— Але й батьки бувають жахливі. Хоч мені здається, краще мати жахливих батьків, аніж ніяких. Мої дуже жахливі.
Сигарета її впала на коліна, але вона встигла її підхопити.
— Ваші батьки живі?
— Так, живуть у Вашінгтоні. Старі-престарі.
Вона тяжко зітхнула й підвелась.
— Ну, мені треба в Хейвенсвуд, — сказала. — Треба їхати.
Вона ледве трималася на ногах. Наливши ще віскі, випила його без льоду й води.
— Може б, вам не їхати? — спитав я.— Подзвоніть вашим друзям і скажіть, що на заставі туман або що застудилися...
— Ви не розумієте,— охриплим голосом сказала вона.— Це такий вечір...
— Гадаю, вам краще не їхати.
— А це ще чому? — войовничо запитала вона.
— Просто мені так здається.
— Ви думаєте, я п'яна?
— Ні.
— Негідна ви людина! Що ви тут робите? Я вас не знаю. Я вас сюди не запрошувала, і ви нічого не знаєте про мене. Нічогісінько, хіба що те, де я вчилася. Ви ж навіть не знаєте, яке моє дівоче прізвище. Правда ж, не знаєте?
— Не знаю.
— Нічого не знаєте про мене, а маєте нахабство приходити сюди й казати, ніби я п'яна. Правда, я трохи випила, і випила навмисне. Бо не можу в тверезому стані проїжджати повз оту кляту заставу. І ця дорога, і всі інші — тільки для дурнів та п'яниць. Якщо ви не дерев'яне одоробло, то обов'язково мусите напиватися. Жодна твереза людина не може спокійно їздити цими дорогами. От у мене є в Каліфорнії один друг, то він, їдучи по автостраді, викурює сигарету марихуани, а коли дороги надто забиті, то навіть вживає героїн. Взагалі треба продавати марихуану й віскі на заправочних станціях. Може б, тоді менше було нещасних випадків.
— Ну, то давайте вип'ємо ще по склянці,— запропонував я.
— Ідіть ви к бісу,— відповіла вона.
— Гаразд, піду.
Я вийшов із жовтої кімнати на терасу й спостерігав за нею крізь шибку. Її аж хитало. Поклала щось у сумку, запнулася хусткою, вимкнула світло й замкнула двері на ключ. Я йшов за нею на деякій відстані. Уже дійшовши до машини, вона впустила ключі на траву. Увімкнула фари, і я дивився, як довго шукала їх. Нарешті знайшла, сіла в машину, помчала до воріт і правою фарою зачепила поштову скриньку. Я чув, як вона кляла все на світі, потім долинув дзенькіт розбитого скла. Чому це звук розбитого скла такий зловісний, чому він нагадує трубний голос Страшного суду? Я навіть зрадів, бо думав, що тепер вона не поїде вже в Хейвенсвуд. Та де там! Вона від'їхала трохи назад від поштової скриньки й помчала геть. Я переночував у мотелі в Бленвілі, а вранці подзвонив у поліцію на заставу. Мені сказали, що вона мучилась не більше п'ятнадцяти хвилин.
XV
Мій адвокат закінчив справу з купівлею будинку. За тридцять п'ять тисяч доларів, я придбав його разом із садибою на вісім акрів. Мати місіс Емісон, приїхавши з Вашінгтона, забрала її речі, і через три тижні я перебрався у власний будинок, аби почати нове життя. Я рано прокидався, купався в ставку, добряче снідав і сідав за робочий стіл у жовтій кімнаті. До першої години або й довше працював, а потім з'їдав миску супу. Купив собі дещо з інструментів і після обіду корчував дерева в садку та рубав дрова для каміна. О п'ятій знову купався й випивав першу з трьох склянок віскі — більше трьох на день тепер не пив. Після вечері до пів на одинадцяту вивчав німецьку мову й, щасливий, хоч і стомлений, ішов спати. Коли мені що-небудь і снилося, то сни були невинні й чисті. Я вже не мав потреби викликати в уяві гору, долину чи місто-фортецю.
Я дістав собі кота на ім'я Шварц, не тому, що любив котів, а щоб у старому будинку було менше мишей. Мені дав його бленвільський аптекар, і я нічого не знав про його минуле. Це був, як мені здавалось, уже немолодий кіт і трохи дивак, коли можна так сказати про тварину. Двічі на день я давав йому котячих консервів. Були й такі, яких він не любив, і, коли давав йому їх, він ішов у жовту кімнату й паскудив посередині. І робив це доти, поки я не годував його тими консервами, що їх він любив. У нас з ним склалися ділові стосунки без будь-якої сентиментальності. Я не звик брати котів собі на коліна. Але деколи брав його й гладив по спині, показуючи, що я добрий господар. Коли настали ранкові заморозки, в нашому будинку побільшало мишей, і Шварц щодня мав свіжу здобич. Я гордився Шварцом. І раптом кіт зник. Увечері я випустив його надвір, а вранці він не повернувся. Я мало що знаю про котів, але все ж чув, що вони звикають до місця, де живуть, і тому вирішив, що його спіймав собака або лис. Але через тиждень (тієї ночі саме випав невеликий сніг) Шварц повернувся. Я нагодував його улюбленими консервами і погладив по спині. Від нього пахло французькими духами. Він або сидів у когось на колінах, хто мав звичку вживати різкі, з сильним запахом духи, або його хтось побризкав ними. Найближчим моїм сусідом був польський фермер з дружиною, від якої, як я колись переконався, сильно тхнуло стайнею. В дальшому будинку взагалі взимку ніхто не жив, і я не знав когось у Бленвілі, хто б користувався французькими духами. Шварц пожив зі мною тиждень чи, може, днів із десять та знову зник. Коли через тиждень він повернувся, то від нього так пахло, як на першому поверсі універмагу Бергдорфа Гудкана напередодні різдва. Я вткнувся носом у його хутро і мені відразу стало сумно — мені захотілося в місто. Після обіду я сів у машину і їздив по всьому Бленвілю, гадаючи, що побачу будинок моєї чарівниці. Я був певний, що вона напахчує кота своїми духами, аби причарувати мене. Але всі власники будинків, побіля яких я проїжджав, були або фермери, або мої знайомі. Я зупинився біля аптеки.