— Пригадуєте Шварца, якого ви мені дали, щоб виловити мишей? — спитав я аптекаря.— Так ось він поживе в мене з тиждень і кудись тікає, а коли приходить, то від нього тхне, як від будинку розпусти в неділю.
— Тут ніде немає будинку розпусти,— відповів аптекар.
— Я про це знаю,— сказав я.— Але як ви гадаєте, хто його напахчує?
— А хто його зна.
— Це правда,— погодився я.— Але ж ви торгуєте французькими духами. Якби мені знати, хто у вас їх купує...
— Не пригадую, щоб я продав хоч один флакон від минулого різдва, коли син містера Евері купив пляшечку для своєї коханої.
— Дякую,— сказав я.
Того ж дня післяобід Шварц сів біля дверей і почав нявчати. Я одягнув пальто і вийшов разом з ним. Він перебіг садок і кинувся в ліс. Я так хвилювався, наче закоханий, що йде на побачення. Запах лісу, зірки в небі, особливо Венера — все це, здавалося, було з мого роману. Я уявив, що моя чарівниця має чорне, аж синє волосся, біле, як мармур, обличчя, а на скроні б'ється тоненька синя жилка. Їй тридцять років (мені хай буде двадцять три). Час від часу Шварц нявчав, так що йти за ним було не важко. Я бадьоро пройшов лісок, потім луг і гайок, що належали Мершмену. Тут кілька років уже ніхто й пальцем ні до чого не торкався, і по моїх штанях, по обличчю час від часу хльоскали молоді пагони. Раптом я загубив Шварца. Кликав його без кінця: «Шварц, Шварц, сюди, Шварц». Цікаво, якби хто-небудь почув тоді мій голос у лісі, чи вловив би у ньому любовний заклик? Я бродив по лісу, гукаючи Шварца, аж поки пружний пагін так ударив по очах, що аж засліпив мене. Тоді я здався й, стривожений, самітний, потяг додому.
Шварц повернувся в кінці тижня, я схопив його й, обнюхавши, переконався, що та жінка намагається чарувати мене й далі. Тепер Шварц жив у мене десять днів. Вночі, коли він зник, випав сніг, і вранці я побачив його сліди. Я минув ліс Мершмена й наткнувся на узліссі на старий дерев'яний будиночок. Це була чисто утилітарна, дуже неприваблива будівля, наче її сяк-так збивав якийсь тесля-любитель по суботах, неділях та ще в довгі літні вечори. Я дуже й дуже сумнівався, щоб моя чорнокоса красуня могла жити в ньому. Але сліди Шварца вели до задніх дверей. Я постукав, і мені відчинив старенький дідусь.
Він був низького зросту, принаймні нижчий за мене, його рідке сиве волосся гладко зачесане й натерте помадою, В правому вусі виднівся білий гудзик, від якого йшов шнур. Я б дав йому років сімдесят. Явний контраст між його природженою франтуватістю й безжальним часом робив його досить жвавим.
Хоч він і старий, але на руці сяє діамантовий перстень, черевики добре начищені, а волосся натерте помадою. Він скидався на чепуруна-директора якогось провінціального кінотеатру.
— Доброго ранку, — привітався я.— Я шукаю свого кота.
— Ах, то це ви господар мого любого Генрі? А я дивуюсь, куди це він зникає? Генрі, Генрі, твій другий господар завітав до нас у гості!
Шварц спав у кріслі, він і не поворухнувся. Кімната являла собою щось середнє між кухнею й хімічною лабораторією. Крім звичайного кухонного посуду, в ній була ще довга лавка, заставлена пробірками й ретортами. В повітрі пахло духами.
— Не знаю, який у котів нюх, але Генрі дуже любить духи. Правда ж, Генрі? Дозвольте відрекомендуватися: Гілберт Хансен, колишній завідуючий лабораторією фірми «Борегард і Компанія».
— Хеммер,— сказав я.— Поль Хеммер.
— Добридень. Прошу сідати.
— Дякую,— сказав я. Ви тут виробляєте духи?
— Я експериментую з духами,— відповів він.— Я вже не беру участі у виробництві, але, коли мені вдасться винайти щось цікаве, я, звичайно, продам патент. Тільки не «Борегарду й Компанії». Після того, як я пропрацював у них сорок два роки, вони звільнили мене і навіть не попередили заздалегідь. Але це, здається, вже стало модою у сучасних промисловців. А я живу собі на колишні патенти. Це ж я винайшов «Етуаль де Неж», «Шу-шу», «Мюге де Нюї» і «Несанс де Жур».