— Хелло,— гукнув я.
— Хелло,— відповіла вона.
Оце й усе. Потім вона взяла мене під руку й сказала:
— Я маю пропозицію. Чому б вам не почастувати мене сніданком у «Плазі»?
Через парк ми пішли до «Плази».
— Здається, мені не вистачить грошей, а тут близько немає банку, щоб розміняти чек.
Я порахував гроші в гаманці. Сімнадцять доларів.
— Але мені цілком вистачить і сімнадцяти доларів поснідати, — сказала вона.— Ви ж можете раз у житті обійтися без сніданку, чи не так?
Ми так і зробили. Вона замовила собі все, що тільки хотіла, ще й випивку. Поснідавши, ми вийшли з ресторану, і Марієтта попрощалася зі мною.
— Мушу їхати у Бленвіль купити дідові все, що потрібно,— сказала вона.— І знову у в'язницю, і знову під арешт...
Я з'їв бутерброд з котлетою, запив його апельсиновим соком на перехресті і теж поїхав додому в Бленвіль.
Наступного дня годині о четвертій я завітав до них. Двері відчинила Марієтта. Вона була в сірій сукні, а на плечі, як і раніше, біліла нитка.
— Ви вчора їли що-небудь? — спитала вона.
— Котлету.
— Жаль, що ви на мене витратили стільки грошей.
— Дурниці. Грошей у мене досить. Чи не хочете відвідати мене?
— А де ви живете?
— Я купив будинок Дори Емісон.
— Гаразд, я тільки одягну пальто. Бо тут наче арештантка.
Я запалив у каміні, приготував коктейлі, й ми сиділи з нею у жовтій кімнаті. Вона все розповідала про себе, їй двадцять три роки, ще не одружена. До двадцяти років жила у Франції, а потім, коли батько й мати загинули під час автомобільної катастрофи, зосталася з дідом-опікуном. Училася в Бенінгтоні. Коли її дід оселився під Бленвілем, найняла в Нью-Йорку кімнату і працювала в Мейсі приймальницею. У місті їй зробилося сумно, і вона поїхала в Бленвіль, гадаючи знайти там роботу. Але в Бленвелі, крім мотелю, нічого нема, а вона ні проституткою, ні покоївкою бути не захотіла.
І раптом посеред оповіді вдарив грім. О цій порі, в кінці зими, грому звичайно не буває, і я подумав, що це літак перевищив звуковий бар'єр. Але коли загриміло вдруге, довго, розгонисто, то сумніву вже не було, що це грім.
— Прокляття! — зойкнула вона.
— Що з вами?
— Я боюся грози. Я знаю, що це безглуздо, але мені від цього не легше. Коли працювала у Мейсі й жила сама, то під час грози ховалася в комірку. Я дуже мучилась і пішла до психіатра. Він сказав, що я надто егоцентрична. Нібито вважаю, що грім гримить саме для того, щоб мене знищити. Може, лікар і мав рацію, але я й після того тремчу, коли почую грім.
Марієтта й насправді тремтіла. Я обійняв її, і перш ніж минув грім, ми стали коханцями.
— Як це приємно,— сказала вона.— Дуже добре. Просто чудово.
— Мені теж не було ніколи так добре,— сказав я.— Давай одружимось.
Через півтора місяці ми повінчались в бленвільській церкві. Марієтта була в сірому костюмі, і на вилозі її жакета висіла біла нитка. (Звідки тільки беруться ці нитки? І пізніш, коли ми мандрували по Європі, я час від часу помічав їх у неї). Після весілля полетіли в Кюрасао і два тижні прожили на узбережжі затоки св. Марти. Це було чудово, і коли повернулися в Бленвіль, я гадав, що досяг усього, чого я хотів. Коли закінчив перекладати Монтале та поїхав з ним у Нью-Йорк, то дізнався, що його вже хтось переклав, але все ж це не вивело мене з рівноваги. Та, здавалося, ніщо вже й не виведе. Я сам не знаю, коли закінчився наш медовий місяць... Може, якось уночі, в Бленвілі. Одинадцята година. Мацаю постіль і не знаходжу Марієтти. На кухні горить світло. На газоні лежить яскравий чотирикутник вікна. Чи вона не захворіла? Я, не одягаючись, іду на кухню. Там посеред кімнати стоїть Марієтта, на ній теж, крім вінчальної каблучки, нічого нема. Зламаною виделкою вона дістає з консервної банки лосося і їсть. Коли я обійняв її, вона мене відштовхнула і сердито закричала: «Чи не бачиш, що я їм!» Від лосося пахло свіжим, бадьорим запахом моря — так і хотілося кинутися й поплавати! Я знову торкнувся її, і вона розкричалась: «Залиш мене! Залиш мене одну! І поїсти не даси, усе чіпляєшся!» З тієї ночі вона все частіше бувала в поганому настрої, і я спав сам. Поганий настрій налітав на неї моментально, і так само швидко, наче вітер, минав. Мені інколи навіть здавалось, що він і справді наринав під впливом вітрів. Весна з її зефірами і взагалі гарна погода викликала, здавалось, барометричний неспокій у її організмі й провокувала найгірші напади незадоволення. Буревії, грози, хуртовини, навпаки, робили її лагідною. Отож восени, коли бурі з дівочими назвами сікли по Бермудах і рухались через Хаттерс на північний схід, Марієтта була ніжна, покірна та ласкава. Коли через сніговії припинявся залізничний рух, вона ставала ангелом, а якось, оскільки хуртовина була надто сильна, навіть сказала, що кохає мене. Кохання для неї було, певно, місцем, де можна сховатися від світових катаклізмів. Ніколи не забуду, яка вона ніжна була, коли відмінили золотий стандарт, а коли застрелили короля Парфії під час молитви в церкві — її пристрасть була безмежна. Коли ж нас єднали тільки стеля та деякі меблі, я був тоді для неї бридким страховиськом; але щойно загримить грім, або ніж убивці збавить комусь віку, або десь, у якійсь країні, станеться переворот, чи землетрус зітре з лиця землі якесь місто — Марієтта відразу ж стає моєю радістю, моїм коханим дитятком.