Психіатр, такий як Шітц, міг би сказати, що цього й треба було сподіватися. Але це неправда. Моє горе в тому, що я розглядав кохання як якийсь п'янкий настій ностальгії, вияв таємничих сил пам'яті, що не піддаються кібернетичному аналізові. Ми не закохуємось, казав я сам собі, а тільки повертаємось до кохання, отож і я закохався в спогад, у білу нитку й грозу. Так, моє кохання являло собою обривок білої нитки — і все!
Отже, коли я спав один, а це траплялося тепер дуже часто, то мене обсідали мрії юнака, солдата чи арештанта. Щоб не думати про свої фізичні потреби й позбутися безсоння, я призвичаївся щоночі вимріювати собі все нових і нових дівчат. Я чудово розумію, яка прірва відділяє реальність міцних, аж до поту, недільних обіймів під час грози від отих хирлявих мрій, але, засудженому на самотнє ув'язнення, мені не залишалося чогось іншого, крім спогадів і уявлень. Спочатку я уявив, що сплю з дівчиною, яку знав ще в Ашбернемі. Я пригадував до найдрібніших деталей її темно-русяве волосся і, здавалось, відчував, як її голе тіло торкається мого. Щоночі я пригадував тих дівчат, про яких колись мріяв. Щоночі іони з'являлися мені по одній. Спочатку я викликав їх зусиллям волі, а потім вони приходили вже самі. Як і всі одинаки, я закохувався, звичайно, безнадійно, у всіх дівчат, що їхні портрети були на обкладинках журналів або рекламах поясів до панчіх. Я не став збирати ці портрети і носити їх у бумажнику, але досить було мені закохатися в одну з них, як уночі вона вже приходила до мене. Отже, оточений жінками, про яких я щось пам'ятав, і жінками, портрети яких десь бачив, я раптом відкрив ще й третю групу розрадниць, породжених десь у закутках моєї свідомості — це були жінки, яких я ніколи не бачив. Якось уночі я прокинувся і знайшов біля себе китайку з малесенькими грудьми й пишними стегнами. Згодом її змінила жвава негритянка, а ще пізніше прийшла дуже приваблива, але товста жінка з рудим волоссям. А я ж ніколи не закохувався в товстух. Та всі вони приходили потішити мене, через них я не міг спати, а коли засинав, то прокидався, не маючи й найменшої надії на щось приємне в житті.
Я заздрив таким, як Нейлз, що, дивлячись на свою Неллі, мабуть, міг пригадати всі випадки, коли і де він нею володів. На берегах Атлантичного і Тихого океанів, Тірренського й Середземного морів, на яхтах і моторних човнах, на річкових пароплавах і океанських лайнерах; в готелях, мотелях, палацах, наметах; на ліжках, диванах, на підлозі, на зелених горбах, на соснових колючках, на теплих від сонця гірських уступах; в будь-яку годину дня і ночі; в Англії, Франції, Німеччині, Італії й Іспанії. Я ж, дивлячись на Марієтту, міг пригадати лише ті численні місця, де вона проганяла мене.
Через рік чи два жовті стіни потріскались і полиняли. Марієтта викликала маляра з Бленвіля, який приніс з собою зразки кольорів. Я ніколи їй не розказував, яке значення мали для мене жовті стіни, і хоч вона вибрала непоганий колір, але він був рожевий, а не жовтий. Я міг би протестувати, та моє захоплення жовтим кольором починало здаватися самому мені нерозумним. Звичайно, в мене досить волі, щоб змиритися з іншими кольорами — отож не став заважати малярам. Тижнів через два-три після того, як вони закінчили роботу, я прокинувся в дуже сумному настрої. Вставши з ліжка, відчув колишні, вже мені відомі, симптоми: губи попухли, задуха, руки тремтять. Я одягнувся й випив дві склянки джину натщесерце. Майже весь день пив. Мені потрібно було змінити оточення, і в п'ятницю ми полетіли в Рим.