Товариство на цей час нараховувало тридцять членів. Зараз зібралося двадцять. Члени товариства своїми руками перетворили горище в комфортабельний клуб, і в цьому була вся принада. Працюючи по суботах і неділях, вони вистелили підлогу венілітом, оббили дошками й пофарбували стіни, повісили лампи денного світла. Вони мали всі підстави гордитися своєю роботою. Товариство складалось, звичайно, виключно з чоловіків; якщо не вважати спортивної роздягальні в клубі «Гірський струмок», воно було останньою фортецею чоловічої незалежності у всьому місті. Але на цю незалежність вже зазіхали: дехто з членів Жіночого допоміжного пожежного товариства намагався проникнути на щомісячні збори, начебто для того, щоб допомогти куховарити. Вони дивились на Чарлі Медокса, як на узурпатора, і вважали, що його витрати на продукти перевищують будь-яку норму. Жінкам, звичайно, дали відсіч, але розуміння того, що їхньому чоловічому товариству загрожує зовнішній ворог, надавало особливого вігвамного затишку горищу. Ця вігвамна атмосфера підкреслювалася урочистим ритуалом.
Голова постукав молотком по столу, закликаючи всіх до порядку; потім секретар розгорнув шовковий американський прапор з густою золотою бахромою й зачитав постанови, ухвалені на попередніх зборах, а скарбник оголосив, що в скарбниці залишилось вісімдесят три долари чотирнадцять центів. Вся процедура зборів проходила в атмосфері надзвичайної урочистості, що зовсім не відповідало ні тим незначним питанням, ні мізерним сумам, які треба було обговорювати. Кількох членів суворо покритикували за те, що вони під час чергування пили пиво. Ніхто у виступах не дозволяв собі й краплі гумору. Потім секретар звернувся до зборів:
— Збори мають розглянути заяву добродія, що хоче вступити до нашого товариства. Містер Хеммер, вийдіть, будь ласка, поки ми обговорюватимемо вашу кандидатуру.
Нейлз оглянувся і в задніх рядах побачив Хеммера.
— Містер Хеммер,— продовжував секретар, — живе на Пороховій горі і, судячи з усього, був би підходящою для нас кандидатурою, проте, коли ми спитали, який у нього досвід у пожежній справі, він відповів, що був членом пожежного товариства в містечку Ашбернем. Неподалік від Клівленда. Ми звернулися туди з проханням вислати його характеристику. Наш лист повернувся. У Ашбернемі ніякого пожежного товариства нема. І ніколи не було. Я зовсім не хочу звинуватити його в брехні, але водночас ми не можемо допустити, щоб наші ряди поповнювали сумнівні особи.
— Звідки відомо, що в Ашбернемі нема пожежного товариства?— спитав Нейлз.
— Наш лист повернувся.
— Це могло трапитись з недогляду пошти. А чого б нам його не прийняти? У нас не вистачає людей для чергування, а якщо виявиться, що в нього й справді бракує досвіду, то можна буде довірити йому миття пожежної машини.
— Отже, яку ви вносите пропозицію?
— Я пропоную прийняти Поля Хеммера в члени пожежного товариства.
— Я підтримую.
— Всі, хто згодний, скажіть «так».
— Так.
— У кого є інші пропозиції?
— Уже двадцять хвилин, як усе готове,— раптом почувся знизу голос Чарлі Медокса.— Якщо й далі будете огинатись, то все вихолоне.
Вирішили зробити перерву. З простої доброзичливості Еліот підійшов до Хеммера, який стояв біля бару, й спитав його, чи любить він ловити рибу?
— Тут є невеличка річечка у Венаблі, куди я їжджу по суботах,— сказав він.— Якщо хочете спробувати щастя, то я заїду за вами годині о восьмій. В цю пору року ловиться на живця.
В суботу вранці, посадивши Тессі на заднє сидіння, Еліот заїхав по Хеммера, і вони рушили на північ Шістдесят першим шосе. Ця автострада змінила ландшафт східних штатів так, наче землетрус вирішив зробити цей ландшафт схожим на той, що в горах штату Монтана. На Шістдесят першому шосе щороку гине щонайменше п'ятдесят чоловік. Вранці кожної суботи рух досягає справді фантастичних меж. Масивні й високі, наче готичні замки, вантажні машини тріумфально гуркочуть униз і повільно, немов пішоходи, злізають нагору. Постійна необхідність об'їжджати ці чудовиська перетворила просту подорож у військовий похід. Нейлз пригадав дороги своєї юності. Всі вони повторювали природний рельєф місцевості. В долинах було прохолодно, на підвищеннях припікало сонце. Про віддалі можна було судити навіть носом. Ось запахло евкаліптом, а ось кленом, травою; запах гною свідчив, що ви під'їжджаєте до скотарні, а, піднімаючись у гори, ви відчували аромат сосни. Скрізь були якісь віхи — то зруйнована ферма, то кам'яна вежа, то синє озеро. У вікнах будинків, мимо яких ви проїжджали, можна було побачити кота, горщик з геранню, лице дитини чи старого. Все це було дуже інтимне, по-людському прекрасне, особливо, коли зрівняти з цією дорогою пустелю, по якій ви з ризиком для життя обганяєте оті варварські споруди на колесах.