Біля Венабля Нейлз і Хеммер звернули з Шістдесят першого шосе, купили в селі наживку й пішли пішки лісом. Треба було пройти біля двох миль, і Тессі теж кульгала, не відстаючи від господаря, хоч для неї, вже не молодої, це було й важко. Сходячи в долину, вони почули дзюрчання річечки, що дуже скидалося на сміх. Легковажний дівочий сміх, дурний сміх наяд, що не стихав і на хвилину, лунав по всьому весняному лісі. Нейлз і Хеммер ішли вздовж річки, аж поки не дісталися глибокого затону.
— Я піду ще трохи вище,— сказав Нейлз.— А приблизно опівдні зустрінемось тут. Я хочу встигнути додому на ленч.
І пішов далі з Тессі.
Нейлз спіймав дві форелі, Хеммер — жодної. Обидва мали з собою по фляжці бурбону, отож сіли на березі річки й, слухаючи сміх річкових наяд, випили. Обидва були майже однакової ваги, однакового зросту й віку, обидва носили той самий розмір взуття. Темне волосся Нейлза весь час лізло йому в очі, і він весь час зачісував його гребінцем або одкидав пальцями назад. Хеммер мав руде, коротко підстрижене волосся. Обличчя Нейлза було широке, відкрите, Хеммера — худе й вузьке; він часто торкався до нього пальцями, перебираючи, наче чогось шукав, як шукають у темній комірці на полиці ключ. Сміявся він різко, уривчасто: ха, ха. Інколи нервово смикав головою, стискуючи зуби й випростуючи плечі — тоді здавалося, він мовчки приймає якесь рішення. Наприклад: треба кинути курити (стискаються зуби). Життя чудове (випростуються плечі). Мене часто не розуміють (голова закидається назад). Нейлз був набагато спокійніший.
Дружба (правдивого опису якої Нейлз ще ніколи не зустрічав) мала для нього майже таке значення, як і кохання, хоч ці два почуття й дуже між собою не схожі. Кохання з його сексуальністю, ревнощами, сумом і екзальтацією легше розпізнати, аніж дружбу, яка начебто позбавлена будь-яких ознак. Протягом усього життя Нейлз мав багато друзів. Більшість із них були його партнерами по іграх та розвагах — лижвах, риболовлі, картах чи випивці. Серед своїх друзів (а до них він зараховував тепер і Хеммера) Нейлз почував себе спокійно. У відчутті спокою не було й сліду ревнощів, сексуальності чи суму. Йому, щоправда, доводилось і в дитячі роки, й пізніше, вже дорослим, зустрічати людей, які і в дружбі виявляли ревнощі чи бажання бути володарем, але сам він міг щиро сказати, що з ним цього ніколи не траплялось. У клубах, до яких належав, інколи спостерігалось дитяче змагання за популярність, а може, й кохання, але Нейлз у цих змаганнях участі не брав. Справа була зовсім не в байдужості. Кататися з другом на лижвах у горах було для Нейлза справжнім блаженством. Він щиро радів, коли зустрічав колишнього друга, але не відчував суму, прощаючись із ним. Друзі йому зрідка навіть снилися, але він ніколи не думав про них. Коли йому траплялося розлучатися з друзями, він ніколи їм не писав, навіть ледве пам'ятав їх, але коли випадало зустрічався з ними, то щастя його було безмежне. Це була любов, позбавлена характерних ознак. Отож і тепер Нейлз був щасливий, попиваючи в лісі бурбон із Хеммером.
Хеммер не вбачав нічого неприродного в тому, що мав намір убити товариша по риболовлі. Дивлячись на свою жертву, він думав, що добре було б із звинувального акта викинути всі оті сльозливі мотиви, якими обплутують провину підсудного. Навіщо йому зневажати Нейлза тільки за те, що той з такою любов'ю витягує з кишені свою золоту запальничку? Бо наше суспільство — відверто капіталістичне, і хіба тільки дитина може дивуватися з того, що талісманом цього суспільства є золото. А хіба жінка, що мріє про норкову шубу (думав далі Хеммер), не має більше здорового глузду, ніж та, що мріє про царство небесне? Людське існування —, страшне й загадкове, і людину оточує хаос. Було б несправедливо, думав він, вважати релігійні погляди Нейлза прикиданням. Хоч вони, ті погляди, й неясні та сентиментальні, але ж церква Ісуса — єдина в Буллет-Парку. Так, Хеммер вибрав свою жертву за її достоїнства, а не за вади.