Повертався тим же побитом, а наступного ранку зголосився до лікаря і сказав йому, що боюся мостів. Той засміявся:
— Цебто ви! Візьміть себе краще в руки.
— Мабуть, це у нас щось спадкове, — пояснив я,— моя мати, приміром, не може терпіти літаків, а брат — ліфтів.
— Вашій матінці понад сімдесят,— одмовив лікар.— Це одна з небагатьох цікавих жінок, що їх мені доводилось зустрічати. Не спихайте свої гріхи на неї. Будьте мужчиною, от і все.
Отож нічого порадити він не міг, і я попрохав дати мені адресу лікарів, що займаються психоаналізом. Він сказав, що це буде лише гайнуванням часу, хоч усе ж дав мені адресу, але й той заявив, що мій страх — всього-на-всього вияв непевної тривоги, для встановлення якої доведеться пройти весь курс психоаналізу. Для цього в мене не було ні часу, ні грошей, а головне — віри в цю шарлатанську науку. І я сказав, що вже якось сам подолаю свій страх.
Біда з бідою ходить, але моя здавалася просто примхою, та як було умовити своє дурне тіло, серце, печінку? В дитинстві всіляке траплялося — й гіркі незгоди, й напади безмежного щастя. Та невже отой мій страх перед мостами лише відгомін далекого дитинства? Я не міг змиритися з думкою, ніби якісь потаємні сили правлять моєю долею, і вирішив прислухатись до напучування лікаря та взяти себе в руки.
Та через кілька днів мені довелося їхати в Айдлуайлд, на аеродром. Я не взяв таксі й не сів на автобус, а поїхав у власній машині. На мосту Тріборо вже мало не віддав богові душу. Примчавши в аеропорт, замовив каву, але руки до того тремтіли, що розхлюпав її по стойці. Поряд хтось хихикнув і заявив, що я, напевно, провів ту нічку. Не казати ж йому, що я ліг зовсім рано, після цілком тверезого, спокійного дня, але боюся мостів!
Того ж дня ввечері я полетів до Лос-Анжелеса. Коли приземлились, мій годинник показував першу годину ночі, хоч за місцевим часом була ще тільки десята. Я почував себе стомленим, узяв таксі й поїхав до готелю, де зупинявся раніш. Проте заснути не міг. За вікном, осяяна прожектором, повільно крутилася статуя дівчини — реклама нічного клубу в Лас-Вегасі. О другій ночі прожектор вимикався, та невгомонна статуя продовжувала рипіти. Я ні разу не бачив, щоб вона зупинялася, а тієї ночі, лежачи без сну, все думав: коли ж її змащують та миють? Я навіть відчув до неї співчуття — адже вона, як і я, не знала спокою.
Я почав думати, чи є у неї рідня? Можливо, мати її виступає на естраді, а батько давно махнув на все рукою і сумно водить автобус до Уест-Пайко. Навпроти моїх вікон був ресторан, і я побачив, як з нього вивели п'яну жінку в ротонді з соболя й посадовили в машину. Вона двічі спіткнулась і трохи не впала. І вся ця картина чомусь навівала тривогу — яскраве світло, що лилося крізь розчахнуті двері, пізня, передранкова пора й ця п'яна жінка із своїм стурбованим супутником... Звідкись вимчали дві машини й скреготливо стали під моїм вікном. Із кожної вискочило по троє і взялися дубасити одне одного. Мені здавалось, що я чую хрускіт кісток. Щойно з'явилося зелене світло, вони знову скочили на сидіння й майнули геть. Як і оте загадкове сяйво, бачене мною в літаку, ця бійка, мабуть, свідчила про народження якогось нового світу, де панували чвари і жорстокість. Я раптом пригадав, що мушу їхати в четвер до Сан-Франціско й що доведеться долати міст з боку Берклі, де мене чекають до сніданку. «Візьму таксі туди й назад,— вирішив я,— а машину залишу в готельному гаражі». Знову і знову всовіщав себе: час викинути з голови цю дурницю, ніби міст може запастися піді мною. Чи, може, я жертва статевої ненормальності? Жив без пуття, легковажив, насолоджувався життям, то, може, в цьому причина?
О третій ранку, стоячи біля вікна, що виходило на Західний бульвар, я зрозумів: отой мій страх перед мостами — усього-на-всього форма, в якій виливається мій прихований страх перед дійсністю. Дивно! Я без жодної підозри проїжджав пригороди Толедо й Клівленда, обминав велетенські щити з рекламою «польських сосисок», автомобільні кладовища й павільйони, де продають бутерброди з котлетою, навіть оті одноманітні блоки сучасної архітектури. Я удавав, ніби недільна прогулянка вздовж Голлівудського бульвару дає мені справжню насолоду. Я спокійно милувався барвами призахідного неба на бульварі Дохені та рядами розпатланих експатріанток — пальм, що нагадували велетенські мітли. Я не заперечував краси Дулута й Іст-Сенеки — адже, проскакуючи ці містечка, не роздивляєшся довкола! Я мирився з ритвинами, що трапляються на шляху між Сан-Франціско й Пало-Альто,— адже повинні десь жити бездомні трударі. Так само я терпеливо зносив Сан-Педро й побережжя. І чомусь єдиним, що бунтувало в мені проти невпорядкованості світу, був отой страх перед височиною мостів! А все від того, що я ненавиджу і наші сучасні автостради, і павільйони з котлетами. Заморські пальми й одноманітність мешкання мільйонів пригнічують мене до краю. Тріскуна музика в наших експресах терзає душу. Я терпіти не можу раптових змін у ландшафті. Невлаштованість моїх друзів і їх пияцтво лякають мене, і я впадаю у відчай од численних афер, що затіваються повсюдно. І чомусь так сталося, що всю зненависть до оточення я відчув саме тоді, коли перебував у найвищій точці над мостом, і в мене з'явилася туга по іншому світі — ясному та простому, що вигравав усіма барвами веселки.