Хоч я не в силі змінити вигляд Західного бульвару. А поки він не зміниться, не зможу вести машину через міст над затокою Сан-Франціско. Як же мені бути? Повернутися в Сент-Ботольфс, зодягнути старосвітський піджак та пограти у кріббедж із пожежниками? В моєму рідному місті тільки один міст та й річка, що грудкою можна перекинути.
Я прийшов додому в суботу. Застав дочку, яка приїхала на уїк-енд зі школи. В неділю ранком вона просила мене одвезти її в Джерсі. Їй хотілося бути на відправі, що починалася о дев'ятій. Ми вирушили о сьомій. Всю дорогу говорили й сміялися, що навіть не помітили, як опинилися перед мостом Джорджа Вашінгтона. Я вже проїхав по ньому кілька ярдів, цілком забувши про свою хворобу. Коли раптом усе знов почалось: ноги затерпли, не стало чим дихати, потемніло в очах. Я намагався не подати виду і якимось чудом проскочив міст. Та почував себе зовсім знесиленим. Дочка, здається, нічого й не помітила. Я довіз її до школи, чоломкнув у щічку й поїхав.
Повертатися на міст і думати було годі, отож я вирішив зробити гак на північ, доїхати до Найчку, а там перескочити Гудзон через місток Таппан Зі. Він, як мені здавалося, був не такий стрімкий і ліпше тримався землі, аніж інші, відомі мені мости. Я поїхав уздовж західного берега Гудзону, бульваром, і мені захотілося подихати повітрям. Поодчиняв усі дверцята в машині. Кисень поліпшив мій стан. Проте ненадовго. Потроху знову почав губити почуття реальності. Дорога й машина здавалися привидами. Я пригадав, що десь поблизу мешкають мої знайомі. «Може, заїхати та перехилити склянку для хоробрості?» Та була ще тільки десята, і не хотілося набридати людям такої ранньої пори. «Може, полегшає, коли здибаю кого та перекинусь словом?» Я зупинився біля бензоколонки, взяв кілька літрів пального, проте механік був надто сонний і мовчазний...
Я вже наближався до мосту й мізкував, як же мені бути, коли не вдасться переїхати. Зрештою, можна подзвонити дружині: хай пришле кого-небудь, але я не хотів виказувати перед нею свою слабкість, адже тим самим похитнув би підвалини родинного благополуччя; можна подзвонити в гараж: хай вишлють водія... або просто кинути машину й діждатися, коли відчиняться бари й кафе. Та, на лихо, в мене не зосталося й цента, все віддав за пальне. Отож робити нічого, і я хоробро рушив на міст.
Всі ознаки страху одразу ж виказали себе; в легенях не зосталося духу, ніби хтось вибив його могутнім кулаком. Машина метлялась, я вже не міг удержати ні її, ні себе. Все ж якось вдалося вирівняти та поставити. Страшенна нудьга пойняла мене. Коли б я страждав од кохання чи якоїсь хвороби, хай би навіть напився, як чіп, то й тоді не був би таким нещасним. Я пригадав обличчя брата в ліфті — жовте, зрошене холодним потом. Пригадав матір, її червону спідничку та манірно виставлену ніжку, коли вона вихилялася в обіймах тренера, і мені здалося, що всі ми, оця трійця,— дивні персонажі з якоїсь плаксивої трагедії, що всі знегоди зігнули нас та зробили відщепенцями. Атож, життя моє не вдалося, і ніщо з того, що колись цінував, більш не повернеться — ні юна хоробрість, ні радість буття, ні інтуїтивна здатність обертатися в цьому світі. Все кануло в безвість, і доведеться кінчати десь у міській лікарні, в палаті для божевільних, де я буду репетувати, що валяться мости скрізь і всюди, у всьому світі.
Раптом до машини підійшла дівчина, одкрила дверцята і всілася на сидінні поруч мене.
— Навіть не гадала, що хтось зупинить машину на мосту! — сказала вона.
В руках у неї був фібровий чемоданчик і — не вгадаєте!— маленька арфа, загорнута в вилинялу церату.
Її пряме солом'яне волосся було гарно зачесане й спадало на смагляві плечі. Лице кругле — ніжне, веселе.
— Добираєтесь на попутних?
— Так.
— А це безпечно для такої красуні?
— Цілком.
— Вам багато доводиться мандрувати?
— Весь час. Я ходжу від одного кафе до іншого зі своєю арфою...