Місіс Пастерн виконувала свою місію з гідністю й покорою. Це була її доля, її життя. Так само чинила колись її матінка, а ще раніш — бабуся, котрі збирали кошти на боротьбу з чорною віспою й на допомогу неодруженим матерям.
Місіс Пастерн попередила сусідок телефоном, отож їй не доведеться принизливо чекати під дверима, як рознощикам енциклопедій. Подекуди вона навіть лишалась погомоніти з сусідкою та випити чарочку хересу. Внески цього року були більші, ніж у минулому, і, бачачи кругленькі суми в чеках, місіс Пастерн приємно здригалась, хоч розуміла, що жодна з них не перепаде їй. Серкліфів вона досягла лише вночі. Випила з ними віскі з содовою й засиділась.
Коли повернувся чоловік, вона зустріла його радісним лементом:
— Сто шістдесят доларів на жовтяницю! — І додала:— Я об'їхала всіх, крім Блевінсів і Фленнаганів. Може, ти зробиш це, поки я зготовлю вечерю?
— Але я ж з Фленнаганами не знайомий.
— То й що? З ними ніхто не знайомий. Проте минулого року вони пожертвували десять доларів.
Чарлі аж падав від утоми, а дивлячись, як дружина вкладає котлети до духовки, він думав про сумну монотонність родинного щастя. Отож радий був сісти в машину та мчати до Блевінсів чи Фленнаганів — може, там хоч запропонують випити. Та Блевінсів не застав: служниця простягла йому чек і зачинила двері. Повертаючи до Фленнаганів, Чарлі силкувався пригадати, чи бачив їх коли-небудь. Прізвисько підбадьорювало: з ким, а з ірландцями можна ладнати! Через засклені двері Чарлі розгледів повну вогняно-руду господиню. Вона поралась біля квітів.
— На жовтяницю! — бадьоро вигукнув він.
Жінка турботливо глянула в дзеркало і заспішила до дверей.
— Заходьте, будь ласка,— проспівала вона дівочим голоском. Дівочого, правда, там було мало. Волосся пофарбоване, пора цвітіння давно пройшла — за всіма ознаками років тридцять з гаком. Проте зберегла, як дехто з жінок, манери й кривляння восьмирічної дівчинки.— Щойно дзвонила ваша дружина,— повідомила вона, по-дитячому краючи кожне слово.— Хоч у нас, мабуть, зараз немає наявних грошей... Та, якщо підождете хвилинку, я випишу чек... Ось тільки розшукаю чекову книжку! Що ж ви не заходите?
Видно, камін зумисне запалили до його з'яви. На столі бокали й пляшки. Чарлі всім своїм єством потягнувся до тепла. «А де ж це Фленнаган? — подумав він.— Може, затримався десь у місті? А може, й дома, перевдягається нагорі?» Місіс Фленнаган одійшла в протилежний бік, де був письмовий стіл, і стала шукати чекову книжку.
— Мені так не хочеться вас затримувати,— щебетала вона.— Може, вип'єте чогось тим часом?..
— А яким поїздом вертається містер Фленнаган?
— Він не повернеться.— Голос її впав.— Він уже шість тижнів, як поїхав.
— М-г,— посміливішав Чарлі.— Тоді я трохи вип'ю, якщо й ви зі мною...
— Чогось легенького...
— Сядьте,— наказав бригадний генерал.— Спершу вип'ємо, а потім пошукаєте. Коли шукаєш, головне — не хвилюватися.
Так вони випили по шість чарок. Місіс Фленнаган одверто про все розповіла: її чоловік гасає по світу, торгуючи пластиком для зубів. А вона сидить дома — не витримує в літаку. А коли в Токіо їй подали сирову рибу на сніданок, взяла й поїхала. Раніш вони мешкали в Нью-Йорку, де в неї було багато подруг, та містер Фленнаган вирішив, що на випадок війни тут буде спокійніше. Хоч, на її погляд, краще вже небезпека, аніж гибіти од самотності. Дітей їм бог не дав, отож так ні з ким досі не заприязнились.
— А я вас давно помітила,— просокотіла вона, плескаючи його по коліну.— Я бачила, як ви прогулювали собак у неділю... А іншого разу проїздили повз мої вікна в машині.
Образ нещасної жінки, що сумує біля вікна, зачепив його серце. А ще більше — її дебелі форми. Хоч він і знав, що це всього-на-всього аж надто жирні клуби, без будь-якої творчої наснаги! І все ж, відчуваючи, як мало місця одведено під сонцем, бригадний генерал ладен був умерти за цю м'яку і принадну огрядність. Натяки місіс Фленнаган про муки самотності ставали дедалі одвертіші, і після шостої чарки він запропонував піти до спальні та пошукати чекову книжку разом.
— Оце вперше в житті! — заявила вона, поки він приводив себе в порядок. Голос її тремтів і навіть здавався милозвучним. Він не піддавав сумніву її зізнання, але ж йому вже так багато разів доводилося це чути.
«О це вперше в житті», — кажуть вони, зодягаючи свої плаття.
«О це вперше в житті»,— кажуть, ждучи ліфта в коридорі готелю.