«О це вперше в житті»,— кажуть, натягаючи панчохи.
В каютах океанських пароплавів, у залізничних купе, в готелях з видом на передгір'я,— всюди однако кажуть: «Оце вперше в житті».
— Де ти був? — сумно поспитала місіс Пастерн.— Уже дванадцята.
— Фленнагани вгощали мене.
— Вона ж говорила, що він у Німеччині.
— Ні, несподівано повернувся.
Повечерявши в кухні, він сів до телевізора.
— Бомбу на них! Невеличку атомну бомбу! Хай знають, хто командує парадом! — репетував на тривожні повідомлення про події у світі, потім ліг у постіль і довго не міг заснути. Думав про дітей, сина й дочку, що були далеко, в коледжі. Він їх любив, і то було єдине значення слова «любити», яке знав. Затим покидав м'яча у дев'яту уявну виямку, геть усе врахувавши — й нерівність поля, і розміри ключки, й силу кидка, і навіть погоду. Проте життєві справи відволікали, й повільно танула принадна зелень гольфового поля. Всі його гроші вкладено в різні підприємства: будівництво готелів у Нассау, керамічний завод в Огайо, нові хімічні засоби до миття вікон... І скрізь невдачі! Він навіть вислизнув з ліжка й запалив. У сяйві зірок за вікном стояли голі дерева. Цього літа він намагався врятувати становище грою на перегонах і, споглядаючи голе віття, подумав, що й його талони десь валяються, як опале листя, де-небудь по канавах Бельмонта й Саратоги. Клен та ясен, був і в'яз — на талон три в четвертому заїзді — виграш сто; шостий талон у третьому заїзді — п'ятдесят... Мабуть, діти, повертаючись із школи, футболять оті його виграші ногами. Отож, знову лігши, він взявся смакувати принади місіс Фленнаган, розпалюючи себе до наступної зустрічі. Адже життя так рідко тепер дарує радощі...
Кожна нова перемога благотворно впливала на Чарлі. Він ніби перероджувався, ставав щедрим, добродушним, спокійним, приятелем котів, собак і випадкових перехожих, сповненим співчуття до чужих невдач. Хоча й знав, що дома його постійно жде живий докір, незворушна місіс Пастерн, але ж уже чверть віку слугував їй і, коли б тільки здумав ніжно погладити, вона б охнула й сказала: «Не чіпай мене. Я вдарилась, коли поралася в садку». А щойно лягали в постіль, навмисне випинала до нього свої гостряки — адже ніколи не вгавала відточувати свою гідність і почуття!
— Уяви собі,— скаже вона.— Мері Квестед, виявляється, шахрує картами,— і замовкне, так і не пояснивши, в чому річ. Всі її зауваги, можливо, являли собою побіжний докір саме йому. Проте її незадоволення нітрохи його не турбувало.
Наступного разу вони зустрілися з місіс Фленнаган у ресторації, а потім довго бавилися вкупі. У вестибюлі готелю місіс Фленнаган зупинилася перед лотком з парфумами й, назвавши Чарлі «гамадрильчиком», заявила, що обожнює духи.
Чарлі покоробило оте дівчаче кривляння, проте він усе ж таки купив їй пляшечку. Іншого разу вона зажадала пеньюар; він купив і його. А третьої зустрічі — шовкову парасольку. Чекаючи на неї вчетверте, він подумав, як би вона не зажадала ювелірних оздоб — адже фінанси його танули, як лід. Вона пообіцяла бути о першій, і він сидів, насолоджуючись своїм становищем коханця. Та місіс Фленнаган, як завжди, запізнювалась, і Чарлі тим часом мусив насолоджуватися джином. Десь біля другої він зауважив, що обслуга посміюється та киває в його бік. Невже вона не прийде? Що це за фокуси? Як вона сміє? Якась там домогосподарка, що нидіє вдома од нудоти! О другій він замовив собі сніданок. Отак завжди... всілякі тобі повії, що навіть не вміють поважати...
Самотність людини, яку обманули й кинули в ресторації посеред міста, між першою й другою ополудні, нагадує нічию землю з поваленими деревами та з безліччю окопів, що в них ми ховаємось од своєї зневіри. Лукаві погляди обслуги, веселий сміх і гамір за сусідніми столиками боляче краяли бригадирові кожен нерв. Піднятий люттю над усім оточуючим, він, здавалося, висів над натовпом, і хвилі самотності бились об нього. Та раптом побачив свою пику в дзеркалі навпроти: він ніби геть роздався, сиве волосся поприлипало до черепа, як залишки весняного ландшафту, а пузо нагадувало Санта Клауса з ялинки в клубі пожежників, котрому для солідності підв'язували подушку. Чарлі підвівся, пхнув столик і кинувся до телефону.
— Мосьє не подобається сніданок? — звернувся офіціант.
У слухавці озвався манірний голосок місіс Фленнаган.
— Ми не можемо так більше,— торохтіла вона.— Я довго думала — так не годиться. Не тому, що ви мені не подобаєтесь, ні, все те, що треба, проте сумління велить мені припинити...
— Я забіжу до вас пізнім вечором, і ми все обміркуємо.