Враз їй пригадалася ніч, коли вони змовились віддати тітоньку Іду й дядечка Ральфа на поталу атомному вогню, погодились принести в жертву: вона — трьохлітню небогу, а він — п'ятилітнього небожа, і, наче двоє вбивць, відмовили в милосерді навіть його старенькій матері.
Чарлі застав дружину п'яною як ніч.
— Я не бажаю сидіти в тій ямі з місіс Фленнаган! — випалила вона.
— Не розумію...
— Я показувала епіскопу бомбосховище, а він...
— Який ще епіскоп? До чого тут він?
— Помовч. Дай мені спершу все сказати. У місіс Фленнаган ключ од нашого бомбосховища, ти їй подарував...
Він вискочив на дощ і метнувся до гаража. Спершу прибив собі палець дверима, а потім довго сіпав стартер, сумно роздивляючись на мотлох, що накопичився за довгі роки їхнього безшабашного життя. Садові лави, стільці, електробури й траворізки, — все це колись коштувало цілого маєтку. Нарешті завів мотор і рвучко виїхав на дорогу, проскочив перехрестя на червоне світло й навіть не помітив, що важив життям. До біса! Все до біса! Не збавляючи швидкості, погнав машину вгору, стискаючи кермо з такою люттю, ніби то була шия місіс Фленнаган. Вона не пожаліла його дітей, порушила спокій його дітей, улюблених дітей!
Він спинився біля парадного під'їзду, Всі вікна світились, ніздрі Чарлі лоскотав дим, проте як не роздивлявся у засклені двері, нічого помітити не міг. Тихо, лише дощ тарабанить по дахові. Чарлі рвонув двері — замкнено. Він узявся гатити кулаками. Довгий час ніхто не виходив, і, коли місіс Фленнаган нарешті з'явилася в передпокої, Чарлі подумав, що вона спала. Адже на ній був той самий пеньюар, що він подарував. Спершу поправила волосся перед дзеркалом і відчинила. Чарлі влетів до передпокою й одразу ж наскочив на неї:
— Навіщо ти це зробила? Що за глупство?
— Я не розумію...
— Нащо ти сказала моїй дружині про ключ?
— Я не казала.
— А звідки ж вона знає?
— Не знаю.
Вона стенула плечима й опустила очі. Як у всіх упертих брехунів, у неї була глибока повага до правди, що виявлялась у жестах, які свідчили, що вона бреше. Чарлі зрозумів, що все намарне. Навіть коли б він вичавив з себе всю силу, то й то нічого не досягнув би. А якби навіть і вибив у неї зізнання, то що це дасть?
— Я хочу пити,— простогнав він. — Налий мені чогось.
— Може, ви спершу підете прохолонете... а потім приходьте, поговоримо.
— Я стомився,— вже благав він.— Стомився! Я сьогодні ще навіть не присів.
Він зайшов до вітальні й налив собі віскі. Потім глянув на свої руки — вони була аж чорні від поїздів, сходових поручнів, дверних клямок та паперів; глянув на своє зображення в дзеркалі — злипле під дощем волосся, брудні патьоки... Він кинувся до ванни. Місіс Фленнаган злякано зойкнула. Чарлі турнув двері і став віч-на-віч з якимось голим типом.
Запала тиша, мертва й пульсуюча, як перед громом. Першою озвалася місіс Фленнаган.
— Звідки мені знати, хто він?.. Я ніяк не могла вигнати його... Думайте про мене, що хочете, але це мій дім, і я не зобов'язана вам звітувати... До того ж я не кликала вас сюди.
— У, клята! — просичав він.— Геть від мене, а то я задушу тебе!
І знову вибіг на дощ та поїхав додому. Звуки і пахощі, що витали навколо, свідчили, що вона порається на кухні. «Оці її звуки й пахощі,— подумав він,— чи не вони були першими вісниками життя й чи не вони стануть провісниками його кінця?»
На столі лежала вечірня газета. Чарлі схопив її й загукав:
— Бомбу на них! Хай знають, хто командує парадом!— Та, знеможено впавши у крісло, прошепотів: — Господи, коли все це скінчиться?
Місіс Пастерн, мов привид, з'явилася в дверях.
— Авжеж,— тихо мовила вона,— Я давно не чула цих твоїх вигуків. І знала, що відбувається лихе — ще коли побачила, що ти продав свої запонки. В чім справа? — подумала я.— А коли підписав контракт на бомбосховище, не маючи й цента за душею, почала дещо розуміти. Ти ждеш не діждешся кінця світу. Еге ж? Я давно це збагнула, хоч у мене не вистачило духу признатися навіть собі — це так жорстоко!
Місіс Пастерн пропливла мимо й, ставлячи ногу на сходинку, холодно крикнула:
— Котлети на сковорідці, а картопля — в духовці. Можеш підігріти собі цвітну капусту. Я йду подзвонити дітям.
І подибала на другий поверх.
Кінець цієї історії я взнав із листа матері, який догнав мене в Кітцбюхелі, куди я їжджу кататись на лижвах.