«За ці півтора місяця, — писала вона,— сталося стільки змін, що не відаю, з чого й почати. По-перше. З Пастернами покінчено назавжди. Він дістав два роки за велику розтрату. Саллі кинула коледж і працює в крамниці Мейсі, а хлопець і досі шукає роботи. Він живе з матір'ю десь у Бронксі. Кажуть, вони одержують допомогу на бідність. Виявилось, що Чарлі давно розтринькав спадок своєї тітки, і всі ці роки вони жили в борг! Банк описав їхнє майно, і вони влаштувалися в мотелі. Потім, узявши машину на прокат, переїздили з місця на місце, ніде не платячи. Першими похопились службовці мотелів та баз прокату. Будинок Пастернів викупили Уїллоби, милі й приємні люди. А Фленнагани розлучилися! Ти пригадуєш її? Вона частенько гуляла під шовковою парасолькою у своєму садку. Кажуть, її бачили в Центральному парку в благенькому платтячку, хоч було вітряно й холодно. Якось вона забігла сюди. Дивна історія! Це було одразу після ленчу... Я стояла біля вікна й милувалася густим снігом. Небо похмуре і грізне, а сніг, такий білий та легкий, миттю запнув землю прозорою ковдрою. Раптом дивлюся — йде місіс Фленнаган! Певно, приїхала поїздом о другій тридцять три. Навіть не могла, бідна, взяти таксі! Зодягнена легко, туфлі на шпильках і без галош — уявляєш? Мандрує вулицею й прямо через пастернівський, я хочу сказати колишній їхній газон,— до бомбосховища. Стала й дивиться на нього! Воно дуже скидається на могилу, і місіс Фленнаган здавалася плакальницею: така самотня, всіма забута, а сніг падає й падає — на голову, плечі, груди... І мені стало так сумно! Адже вона з Пастернами ледве була знайома... Тут мені зателефонувала місіс Уїллобі й сказала, що в них перед бомбосховищем стоїть якась жінка, може, я знаю, хто вона, і я пояснила, що то місіс Фленнаган, котра колись мешкала на пагорбі. „Що ж робити?“ — запитала місіс Уїллобі. І я порадила сказати їй, нехай іде собі геть. Вона послала покоївку, й за кілька хвилин місіс Фленнаган поплентала на станцію...»
Плавець
Недільного літнього дня тільки й почуєш: «Учора я перебрав». Так шепчуться прихожани, виходячи з церкви; те саме повторює священик, знімаючи з себе ризу. Ви можете почути це на гольфовому полі, на кортах і в заповіднику, де керівник гуртка по вивченню природи жорстоко карається з похмілля.
— Учора я перебрав,— заявив Дональд Уестерхазі, сидячи на краю власного басейну.
— Всі ми вчора перебрали, — погодилась Люсинда Мерріл.
— Це, мабуть, од кларету,— сказала Елен Уестерхазі.
Басейн наповнювався артезіанським колодязем, і вода в ньому, багата на залізо, була блідо-зеленою. А день який! Аж ген на заході плавають гігантські білі хмари; вони нагадують місто, що його бачить мандрівник з носа корабля, і так і хочеться дати йому назву: Ліссабон або Хеккенсек...
Парило. Недді Мерріл опустив руку в воду, в правиці тримав склянку з джином. Він зберіг статуру юнака, хоч був уже немолодий, та ще сьогодні вранці, ніби школяр, з'їхав по поручнях і, глибоко вдихаючи пахощі кави, плеснув по бронзовій сідниці Афродіту. Недді можна було порівняти з цим літнім днем, у всякому разі, з його підвечір'ям. І хоч при ньому не було ні тенісної ракетки, ні сумки з чортової шкіри, від нього так і віяло спортом, молодістю й теплом, ласкавою природою. Він щойно вийшов з води та дихав шумно й глибоко, немовби хотів увібрати в легені всі чари хвилини — всю сонячну щедрість і всю насолоду власного самовдоволення. У Буллет-Парку, миль за вісім на південний захід, красувався його дім, де чотири красуні дочки, напевно, щойно повставали з-за столу й пішли гуляти в теніс. Недді раптом стукнуло в голову, що, взявши просто на захід, можна було б дістатися додому плавом.
Дивно, чому він так зрадів — адже провадив аж надто вільне життя і нібито й не нуждався в постійній надії в'язня на втечу. Його уява відродила цілу низку басейнів, що ніби звивиста річка краяли округу. Він зробить відкриття, внесок до сучасної науки! Цю річку він назве Люсинда, на честь дружини. Недді не був дивак або блазень, проте він поклав собі завжди бути оригінальним, і в душі його витав образ людини, овіяної легендою. Який сьогодні день! Отож він мусить відзначити його своєю несподіваною мандрівкою!
Знявши з плеча светр, Нед пірнув у воду — він зневажав тих, хто довго не наважується,— й поплив кролем по два, а то й три гребки на видих, рахуючи про себе: «раз — два», «раз — два». Таким стилем важко долати відстані, але в басейнах свої звичаї, до того ж кроль був модним у світському товаристві. Ласка води і її пружність давали йому більш ніж насолоду, повертали в природний стан. Нед охоче зняв би й труси, але ж у таку даль голим не помандруєш. Перепливши басейн, він виліз на край — сходинок теж не визнавав — і Чимдуж побіг газоном: Люсинда погукала, куди він, і Нед відповів, що «попливе» додому.