Хеллорани були його друзі. Старі й дуже багаті, вони вважались реформаторами й упивалися славою співчуваючих до комуністів. Хоч насправді були до них байдужі, та коли хтось — а таких багато! — звинувачував їх у антидержавній діяльності, вони аж мліли од задоволення. Букова огорожа геть пожовтіла — мабуть, поїдає грибок, як отого клена в садку Леві, подумав Нед. Щоб попередити Хеллоранів, він двічі вигукнув: «Хелло!» Адже вони зовсім не визнавали купальних костюмів. Одверта безсоромність була одним із виявів їхнього прагнення до реформ, що не знало жодних компромісів: переступаючи лаз у живоплоті, Нед — з чемності — зняв труси.
Місіс Хеллоран, сива, огрядна жінка, спокійнісінько читала «Таймс». Містер Хеллоран виловлював листя з басейну. Вона нітрохи не здивувалась появі Неда і ніби навіть зраділа. Їх басейн живився од природного ручая. Тут не було ні помпи, ні фільтра, а вода така ж золотава, як і в ручаї.
— Я долаю округу плавом,— пояснив Нед.
— Невже? — вигукнула місіс Хеллоран. — Хіба це можливо?
— Так, я доплив сюди од Уестерхазі. Милі чотири подолав.
Він поклав труси на борт і трохи поплавав. А виходячи з води, почув знову її голос:
— Ми так засмутилися, Нед, коли почули про ваше нещастя...
— Яке нещастя? Я не відаю, про що ви кажете.
— Ми чули, що вам довелося продати будинок, і ваші дівчатка...
— Я нічого не продавав, а що стосується дівчаток, то вони дома.
— Авжеж,— зітхнула місіс Хеллоран.— Я розумію...
В повітрі розлилася дивна меланхолія, і Нед поспішив розпрощатися:
— Дякую за водичку. Я вже, мабуть, попливу.
— Щасливої дороги.
За живоплотом він натягнув труси і раптом помітив, що вони стали йому завеликі,— невже він схуд за півдня? Бідолаха втомився й хапав дрижаки, оті голі Хеллорани гнітюче вплинули на нього. Чи ж міг він уранці, бадьоро ковзаючи вниз поручнями, або пізніше, гріючись у ласкавих променях сонця біля басейну Уестерхазі, хоча б уявити собі, що таке плавання виявиться йому не під силу? Руки судомило, ноги здавалися гумовими й боліли в суглобах. А найбільше дошкуляв холод, що пронизував до кісток, і здавалось, йому вже ніколи не зігрітись. Кругом опадало листя, звідкись війнуло димком. Та хто ж улітку запалює камін?
Страшенно хотілося випити. Один лише ковток зігрів би його, наснажив та повернув запал, що охопив коли виникло оте зухвале бажання переплисти округу. Плавці через Ламанш підбадьорюються бренді. От йому б випити чогось для підтримки трусів... Перетнувши газон перед будинком Хеллоранів, він дійшов стежкою вниз, до будиночка, що його вони звели для єдиної доньки Хелен та її чоловіка Еріка Сакса. У них свій басейн, трохи, правда, менший, і обоє були там.
— О Недді! — вигукнула Хелен.— Ви поснідали у мами?
— Н-не зовсім,— вичавив Нед.— Так, тільки трохи посидів... Пробачте, що вдираюсь до вас, та я геть задубів і подумав, що, може б, ви дали мені чогось ковтнути...
— З охотою,— скривилась Хелен,— та ось уже три роки, як Еріку зробили операцію, і ми не держимо спиртного.
Дивно! Невже він і справді все забув? Чи це тільки вміння приховувати змусило його забути, що будинок давно продано, діти бідують, а близький приятель страждає смертельною недугою?
Нед несміливо глянув у обличчя Еріка і ковзнув поглядом униз, де червоніли три рубці — один короткий, а два інші — на цілий фут. На тому ж місці, де мав бути пуп, рожевіла гладенька шкіра.
— Зайдіть до Бісвенгерів,— порадила Хелен,— вони з охотою вас пригостять. У них зараз відбувається щось грандіозне. Чуєте?
Через дорогу, газони й сади, луки й гаї до них долинав сріблястий шум голосів над водою.
— Гаразд, — мовив він.— Піду мокнути далі.
Адже не міг уже звільнитися від обов'язку, від обраного способу пересування. Отож знову плигнув у воду й, пирхаючи та ледве тримаючись на поверхні, подолав басейн.
— Ми з Люсиндою ждемо вас,— крикнув вилазячи.
Він ішов лугом на відгомін голосів, що котилися хвилями од Бісвенгерів. Звичайно, вони зрадіють, вони пригостять його склянкою віскі, більше того — вважатимуть, що їм просто пощастило. Чотири рази на рік вони надсилали йому з Люсиндою запрошення на обід, і щоразу Мерріли запрошення відхиляли, а вони все слали та слали свої візитки, не бажаючи рахуватися з антидемократичними канонами оточення. Бісвенгери не належали до Недових кіл, вони не потрапили навіть до списку, за яким його дружина розсилала різдвяні поздоровлення. Під час коктейлів обговорювали ціни, на званих обідах говорили про курс акцій, а після випивки дозволяли собі солоні анекдоти про жінок. Нед прямував до них із почуттям байдужості, зневаги й ніяковості водночас,— адже для подібних відвідин вже трохи запізно!