— Що з тобою, мій любий? Що так тебе роздратувало? — сокотіла хазяйка, та дарма.
— Вас не терплять собаки? — спитав бармен.
— Та що ви! Я завжди з ними ладнав.
— Дивно,— протягнув той.— Ні разу не чув, щоб цей пес колись загавкав! Вона приходить сюди щодня і завжди його приводить. Може, вам краще піти до кафе? Бачите, ви тут уперше, а вона наша давня відвідувачка.
— Добре,— буркнув Ларрі і, взявши склянку, пройшов до кафе, де не було жодної душі. Собака вмить заспокоївся. Ларрі допив віскі і розглянувся довкола: чи немає десь іншого виходу, не через бар. Довелося знову крастись повз собаку, і той рвонувся до нього та вгомонився, лиш коли Ларрі шаснув за двері.
В будинку, де його ждали, він бував не раз. Проте коли зайшов до вестибюля, здивувався, що він так схожий на всі інші. Підлога вимощена білими й чорними квадратами, фальшивий камін, два крісла, пейзаж у рамці — все таке знайоме і таке схоже на десятки вестибюлів, що в них доводилося бувати. Він запитав у ліфтера, чи тут мешкають Фулмери, той відповів, що тут, але повіз його не на десятий поверх, а в підвал. Може, у Фулмерів ремонт, подумав Ларрі, і до них краще підніматися вантажним ліфтом. Двері розсунулись, і він опинився в якомусь пеклі, де скрізь височіли баки на сміття, поламані дитячі візочки й труби, обмотані азбестом.
— Он у ті двері,— сказав ліфтер.
— Але чому я мушу підніматися вантажним ліфтом?
— Так треба.
— Щось я не розумію...
— Слухайте,— сердився вже той,— йдіть до вантажного ліфта, бо буде гірше. Вічно претесь, куди не слід! Управитель наказав доставляти пакунки чорним ходом — от і все.
— Та я ж не посильний... Я гість.
— А чому у вас пакунок?
— Це мій візитний костюм. Негайно підніміть мене до Фулмерів.
— Пробачте, містер, а я вважав вас посильним...
— Я член правління, — обурився Ларрі.— Ми будемо обговорювати біржеву операцію на чотири мільйони. Лише у мене дев'ятсот тисяч. Я живу в Буллет-Парку, в будинку на двадцять дві кімнати. У мене ціла зграя собак, двоє верхових коней і троє дітей, які вчаться в коледжах. У мене яхта — двадцять два фути! П'ять автомобілів!
— Господи! — пробелькотів ліфтер.
Вийшовши з ванни, Ларрі довго роздивлявся на себе в дзеркалі: чи не змінився він якимось чином?
Та обличчя було до того звичне, він щодня мив його й голив, що важко було щось розпізнати. За обідом теж нічого особливого не трапилось. Довго пили віскі. А Ларрі ніяк не міг оговтатись — спокою не давала ота причіпка ліфтера. Він поділився з гостем, що стояв поруч:
— Знаєте, мене сьогодні ліфтер прийняв за посильного.
Та гість чи то не дочув, чи не схотів чути, бо лиш лунко зареготав і одійшов. Ларрі дістав ще одного ляпаса: адже він звик, щоб його поважали.
Взявши таксі до Центрального вокзалу, він поспішив на поїзд, який, здавалося, тільки й годився, щоб підбирати всіляких п'яничок та бродяг. Огрядний кондуктор з трояндою на вилозі миттю підскочив до нього:
— Ну, що, ви все там же працюєте? — запитав.
— Еге ж,— одказав Ларрі.
— У Йорктауні, в пивничці?
— Ні, — Ларрі взявся обмацувати своє лице: може, за цей час воно змінилось?
— То, значить, у ресторації?
— Ні.
— От чудасія!— не вгавав кондуктор.— А я, побачивши форму, подумав, що ви офіціант.
Ларрі вийшов з поїзда о другій годині ночі. На стоянці зосталося дві-три машини. Він сів у свою — малолітражну європейської марки — й увімкнув фари; вони ледве блимали, а коли завів мотор, і зовсім погасли. За дві-три хвилини акумулятор сів. Додому було недалеко, і Ларрі з задоволенням пішов пішки. Він перетнув порожні вулиці та підійшов до воріт власного будинку. Зачиняючи їх, почув тупіт собачих лап і сапання багатьох псів — хтось, мабуть, випустив усю зграю.
Дружина, вважаючи, що він дома, загукала: