— Ларрі! Ларрі! Собаки у дворі! Ларрі! Вони когось опали!
Падаючи, він чув, як вона верещить, бачив, як спалахнули вікна. І це останнє, що йому судилося почути.
II
Після одруження Орвіл Бетман щоліта цілих три місяці нудився в Нью-Йорку, де мав просторе мешкання, гарну економку й численних друзів. Адже всі мужчини зносять самотність по-своєму. Одні шастають, мов голодні вовки, й, знаходячи собі партнершу, почувають не більше, ніж з'ївши пиріжок. Та Орвіл був не такий. Він кохав дружину, і тільки її. Любив її голос, лице, кожен рух, любив, коли вона поруч, навіть саму пам'ять про неї, коли розлучались. Він був гарний, і, щойно зоставався наодинці, жінки не давали йому проходу. Вони кликали його до себе, вдиралися додому, перестрівали в темних закамарках, а якось —.це було на пляжі в Іст-Хемптоні — одна навіжена хотіла здерти з нього труси. Та навіть тоді він зберіг вірність своїй Вікторії.
Бетман — співак. Голос у нього не сильний, зате переконливий. Колись, ще на початку кар'єри, він виступив з єдиним концертом та виконав пісні вісімнадцятого віку. Критика буквально знищила його. Тоді він кинувся до телестудії, де імітував голоси в мультфільмах. Та якось його попрохали заспівати рекламний куплет до нової марки сигарет. Усього-на-всього чотири рядки. Наслідок був несподіваний! Сигарети підвищили збут на вісімсот відсотків, а Бетман дістав винагороду в п'ятдесят тисяч доларів. Настирлива й переконлива інтонація його голосу здавалася неповторною, і вплив її був разючий. Що б він не вихваляв — крем до взуття, зубну пасту чи віск для підлоги,— сотні й тисячі піддавалися чарам і купували все що завгодно. Навіть маленькі діти й ті не витримували, коли чули його голос. Отож Бетман розбагатів. Робота здавалася йому приємною й необтяжливою.
Вперше він здибав свою майбутню дружину в автобусі на П'ятій авеню. Звечоріло, йшов дощ. І, ледве глянувши на струнку дівчину з солом'яним волоссям, Бетман був уражений та відчув пристрасть, якої ще ніколи не знав. Напад почуттів був до того навальний, що мусив зійти там, де й вона, і простувати за нею вулицею. Він страждав, як усі закохані, котрі бояться, що надмірний вияв почуттів та нагла увага, що її вони демонструють предметові свого кохання, можуть вважатися нахабством. Вона дійшла до дверей великого будинку й на мить затрималась під склепінням, аби струсити воду з парасольки. Він погукав:
— Міс?!
— Що?
— Мені потрібно сказати вам двоє слів.
— Про віщо?
— Мене звуть Орвіл Бетман. Я співаю рекламні куплети. Ви, мабуть, чули мене. Я...
Вона ковзнула по ньому поглядом і відвела очі. Тоді він проспівав своїм настирливим, чаруючим голосом:
Голос Бетмана, проти якого ніхто встояти не міг, зачепив дівчину, але якось поверхово.
— Я ніколи не дивлюсь телевізора,— одказала вона.— Що вам від мене треба?
— Я хочу одружитися з вами,— випалив він з переконанням.
Вона посміхнулась і шугнула до ліфта. За п'ять доларів швейцар назвав її ім'я та розповів, що знав. То була Вікторія Хезерстоун, яка мешкала з тяжко хворим батьком у 14-Б.
Вранці, коли йшов на службу, дізнався в бюро довідок, що міс Вікторія Хезерстоун закінчила жіночий коледж Вассар і провадить шефську роботу в лікарні на Іст-Сайді. Одна з сценаристок-практиканток вчилася з нею й товаришувала з сусідкою по кімнаті. Бетману згодом вдалося потрапити на коктейль, де була й вона. Він запросив її повечеряти в ресторані й переконався, що чуття його не обманювало. Вона саме та, що йому судилась. Тиждень чи два Вікторія пручалася і, нарешті, здалась. Та з'явилася нова перешкода. Батько Вікторії — він присвятив себе вивченню творчості Антоні Треллопа — був надто старий і хворобливий, і вона боялась, що він загине без неї. Отож ладна була навіть скалічити собі життя, лиш би не мати на сумлінні його смерті. Жити йому зоставалось небагато, і Вікторія пообіцяла Бетману вийти за нього після смерті батька. На доказ цього зголосилася жити з ним на віру. Бетман торжествував. Одначе старий жив та й жив...
Бетман прагнув вінчання, йому хотілося, щоб їхнє співжиття було чистим і святим і щоб про нього знав увесь світ. Вікторія приходила до нього двічі на тиждень, та Бетман сумував. А тут ще старого звалив удар, і, за настійною вимогою лікарів, Вікторія вивезла його в Олбані, де у них була дача. Тепер могла жити, як хотіла, протягом цілих дев'яти місяців, за виключенням літа. Бетман і Вікторія одружилися й були щасливі. Одначе кожного року першого червня вона їхала на острів, де помирав старий, і поверталась лише у вересні. Батько й не відав про шлюб, і Бетману зась було її відвідувати. Він тричі на тиждень слав листи (до запитання), вона відповідала, хоч і не на кожен, бо що ж було писати: про тиск, температуру чи про нічне потіння старого... Щомиті здавалося, що він ось-ось помре. Бетман не смів з'явитись на острові. Тому місце її ув'язнення стало для нього чимось фантастичним, а три місяці без дружини — справжньою мукою.