Вона повелася, як і належить дружині, і задоволений Джо подарував їй уранці срібну масничку та червоні шорти з золотою оторочкою. Мати прокляла б, якби побачила, і навіть у Римі Клементина плюнула б будь-кому межи очі, коли б натрапила на таке паскудство, але ж тут Новий Світ, і ввечері вона зодягла їх та свою норкову ротонду й пішла гуляти з Джо. В суботу вони повернулися, в понеділок купували меблі, у вівторок розставляли їх, а в п'ятницю Клементина зодягла оті шорти й помчала з Марією Пелуччі до продуктової крамниці, де було безліч банок з яскравими наліпками, і всі вважали її справжньою американкою та дивувались, що вона не розуміє їхньої мови.
Зате все інше робила не гірше за них. Навіть навчилася пити віскі, не кашляючи та не плюючись. Вранці вона запускала всі свої машини, вмикала телевізор і уважно запам'ятовувала модні пісеньки; післяобід приходила Марія, і вони разом дивилися телевізор, а ввечері те ж саме робили з Джо. Вона спробувала описати матері все, що купила — таких речей немає і в Папи! — проте подумала, що мати не повірить, і послала їй кілька листівок з видами Америки. Хіба ж можна описати, яке в неї тепер шикарне життя? Влітку вечорами Джо возив її до Балтімори на перегони. Як там гарно! Скрізь коні, вогні, гірлянди квітів, червоні куртки. Того літа вони їздили на перегони майже щоп'ятниці. Одного разу, сидячи в своїх червоних шортах та попиваючи віскі, вона побачила синьйора — уперше після їхньої сварки.
Вона запитала, як справи, як його родина? І він признався: «Ми більше не живемо вкупі. Розлучились». А глянувши йому в обличчя, зрозуміла, який це для нього удар. Клементина взяла гору, адже коли ще вона попереджала, що він наче хлопчик, котрий задивився на зірки. Але не раділа з цього, навпаки, мовби поділяла з ним його поразку. Синьйор попрощався й пішов: почався заїзд. А Клементина більше не бачила ні коней, ні людей. Натомість з'явився сніг у Наскості та зграя вовків, що дерлася вгору по Віа Кавур. Ось вони виходять на п'яцца — вісники темних сил, які — Клементина тепер знала — огортають саме нутро життя. І згадуючи дотик отої страшної зими, білизну снігу й злодійську ходу вовків, вона дивувалась, навіщо бог дає людям такий вибір, навіщо зробив цей світ таким широким і розмаїтим?
Побачення
Востаннє я бачився з батьком на нью-йоркському Центральному вокзалі. Я повертався з Адірондакських гір від бабусі до матері, яка наймала котедж на Кейпському півострові, написав батькові, що буду проїздом у Нью-Йорку, й просив його, якщо можна, поснідати зі мною. Його секретар відповів, що батько зустріне мене біля довідкового бюро опівдні, і справді, рівно о дванадцятій я побачив, як він продирався до мене крізь натовп. Він був чужий мені, бо мати розвелася з ним три роки тому, і весь цей час я його не бачив, але щойно помітив у натовпі, то відчув, що це мій батько — моя плоть і кров, моє майбутнє і моя доля. Я знав: коли виросту, то буду на нього схожий, робитиму все, беручи з нього приклад. Він був струнким, вродливим чоловіком, і я радів, що він прийшов. Батько поплескав мене по плечу й потиснув руку.