А взагалi у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у нетрях мiфiв, забобонiв, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього всього, каюсь. Надто вже полюбляю вiдпускати на волю свою пiдступну уяву. Люблю посидiти з решетом на березi океану знань. При бажаннi з будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко iстини, а iнодi й величезний кокосовий горiх. Тiльки от де брати час на це?
Я вiддав тьотi Ганi ключi й поплентався додому. Дорогою мене зiгрiвала думка про запашну, товсту котлету, яку менi вдалося врятувати пiд час учорашнього наскоку гостей. Гiсть нинi пiшов дисциплiнований, приходить зi своїми харчами, особливо коли наскоком, але й з'їдає геть усе. Та я вже вчений. I тiльки-но трапилася нагода, запхав котлету у вазу з-пiд квiтiв.
Я перетнув тополиний парк i потрапив на розпечену привокзальну площу. Мiй тролейбус уже чекав мене, i, щоб не змушувати його гаяти час, я розпочав був рекордний спурт. Аж раптом чую:
- Хлопче, хлопче... зачекай хвилинку...
Хриплуватий жiночий голос - медовий, солодкий такий голосок...
У нашому популярному серед туристiв мiстi частенько доводиться слугувати Бедекером, тому з мiркувань жалiсливостi я зупинився, кинувши тролейбусовi прощальний погляд - вибач, мовляв. Кликала мене циганка. Тепер хвилин з десять я буду вiдкараскуватися вiд неї. Треба ж було менi гальмувати!..
Циганка чомусь мовчала. Була вона дуже молода. Синювато-засмагле обличчя з великими вологими очима й плавно заокругленим носом нiчого не додавало до середнього типу її одноплемiнниць. Заплетене у двi короткi коси тужаве волосся прикрашала ясно-червона iз золотими нитками хустка. Звичайна циганка, в зеленiй кофтi, у дзвонi рясної строкатої спiдницi, в зношених туфлях. Господи, i чому вони такi невибагливi в одязi? Циганка, здається, збентежилась пiд моїм безцеремонним оглядом.
- Ну, що тобi, вiльна донько степiв? Сигарету? Рано тобi ще. Монету, водички попити? Тримай. Поворожити? Я про себе все знаю i на три метри у землю бачу. Чого мовчиш?
Вона усмiхнулась. Усмiшка примирила мене з її диким виглядом.
- Ех ти, замордована мiська дитино. Все знаєш? Навiщо живеш? Краще застрелься.
I вона вiдвернулася. Це щось нове.
- Слухай-но, звуть тебе як? Часом не Клеопатрою? Скажи. Я дам тобi карбованця.
- Карбованця? Я тобi два подарую, тiльки йди собi. А звуть... Тетяною.
- Тетяною? Ну яка ти Тетяна?
Вона засмiялася. I її трохи грубувате обличчя вiдразу стало гарненьким.
- Добре, добре... хай не Тетяна. Тобi що?
Я знизав плечима. I справдi, що менi? Менi б зараз мою товсту котлету.
- Та нiчого. А ось i мiй тролейбус. Тримай карбованця, та нi, даю два.
Вона докiрливо хитнула головою, зсунула брови, глянула просто в очi. Я обернувся, щоб пiти i... не мiг рушити з мiсця. Ноги прилипли до асфальту. Обережно, щоб не впасти, оглянувся, скрутившись гвинтом. Циганочка дивилася на мене, примруживши одне око. Я суворо сказав:
- Кидай цi жарти. Знову не встигну у тролейбус.
Вона стрельнула поглядом на новенький тролейбус. Тiєї ж митi штанги з ляском злетiли з дротiв.
З кабiни вилiз водiй, натягнув рукавички, розпачливо втупився в дроти й вилаявся:
- Що за бiсова душа! Завжди на цьому мiсцi...
- Так... А що ти ще вмiєш?
Погляд циганки натрапив на огрядну жiнку в бiлому комбiнезонi. Жiнка спiткнулась об невидиму перешкоду i випустила з рук пачку ягiдного морозива, безповоротно заляпавши снiжну бiлину свого чудового комбiнезона.
- Я все зрозумiв. Бiльше не буду. Вiдпусти мене.
I ноги мої нарештi могли рухатись. Поправивши люрексову хустинку, циганочка пiрнула в людський потiк.
... Казала менi бабуся:
- Нiколи не ображай циган. Життя у них завжди важке було. Вони нiкому кривди не чинять, а вiддячити за кривду можуть. Нашлють хворобу яку... Силу вони особливу мають...
Все це, якщо хочете, можу вельми науковоподiбно пояснити. Ну, хоча б так. У мить гнiву мозок видає iмпульс енергiї, "лихої волi". Потрапляючи в "мозок-приймач", вiн на мить розлагоджує, руйнує баланс зв'язкiв. Як сигнал активної перешкоди у радiолокацiйному захистi. Псується настрiй, з'являються пригнiченiсть, передчуття лиха, головний бiль... А потiм усе це закрiплюється у пам'ятi, заростає перебiльшенням, пiдсвiдомим пiдтасуванням фактiв - i привiт. Розпорошується увага, з'являється роздратованiсть, вразлива людина i справдi може захворiти.
Найстрашнiше те, що практично все можна пояснити науковоподiбно. Взяти хоча б феномен знiмання лiвої панчохи англiйською вiдьмою або англiйську шпильку як вiрний засiб проти пристрiту. А що таке англiйська шпилька? Замкнений металевий контур. Простий i надiйний засiб, що екранує... антену мозку.
Або в медицинi. Пастер! Iмунiзацiя! Африканцi з давнiх-давен прищеплювали виразку свiйським тваринам. I вельми успiшно. Ера антибiотикiв! I в Древньому Єгиптi пережоване зерно зсипали в глечик, заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась плiснява, воду зцiджували й напували нею хворого...
Котлету я з'їв без всякого ентузiазму - у мене вiд злостi апетит зникає. Працювати сьогоднi не буду. Читатиму детектив: "...Годинник Бiг-Бена вiдбив полунiч... Лiтл Блонд, засунувши пiстолет за пiдв'язку панчохи, тремтячою рукою розчинила дверi спальнi пiдступного графа Деймо..."