Сусiд за стiною крутив циганськi романси. Я зняв з полицi товстий том Горького. Потiм дiстав Купрiна. Пiсля Купрiна взявся за Бунiна. Потiм знову до Горького. Пiд ранок вiдчув, що табiр iде в небо... Ех, чавела!
На роботу ледь не спiзнився: тинявся бiля вокзалу. Марно.
У лабораторiї панувало якесь безладдя i хаос. За законом пiдлоти, вiдключили воду та свiтло, а отже, i їдальня зачинилася. Довелося йти на поклiн до дiвчат з обчислювального. В їхнiх столах завжди були в наявностi i печиво, i чай, i кава, не було тiльки тарганiв.
...Казала менi бабуся:
- А дiда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а вiн... Перший хлопець на селi, вся сорочка в пiвнях. Скiльки я через нього слiз пролила. А вiн, iрод, i не дивився у мiй бiк. То я з вiдчаю однiй бабi-шептусi i вклонилася - рядном бiлим та мереживом барвистим. Навчила вона мене. Зараз смiшно, а тодi вiрила. Ой, вiрила! А страшно ж як. Опiвночi, дитино, на русалчиному тижнi треба було вийти за ворота, простоволосою, босонiж та в однiй сорочцi. А побачив би хто? Засмiяли б... Вийшла я... Думаю - ну, дiвко, мабуть, ти з глузду з'їхала. Проте йду. Зiлля, квiтки рву, вiнок плету. Горобини гiлочку зламала - квiткувала саме вона, хмелю батiг вплела. Важкий вiнок, шия гнеться. Спустилася до рiчки. Вiд води теплом вiє, i туман по лощовинах стелиться. Риба на плесi грає. Зайшла я у воду по колiна, вiнок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як треба було...
Бабуся прикрила очi й заспiвала-запримовляла, ледь похитуючись в ритмi трохи моторошного та наївного заклинання:
- У морi-окиянi, на островi на Буянi лежить камiнь, а пiд камiнь той i вода не тече - анi рiчкова, анi джерельна. А пiд каменем тим сiм дверей пiд сiмома замками, на семи ключах, на семи засувах. За дверима споконвiчним сном сплять сiм дiвчат-сестер, ликом яснi горлицi, лише серцем - сiм звiриць...
Гей ви, дiвчата-сестрицi, гей красунi-звiрицi, ви прокиньтеся, пробудiтеся! Розбудiть слуг своїх, сiм вiтрiв сивих, сiм вихорiв лихих. Хай вiзьмуть вони луки кленовi, хай напнуть тятиви шовковi, хай пошлють сiм стрiл гартованих по семи шляхах. Хай поцiлять вони в серце - серце непокiрне, безжалiсне. Хай полюбить мене коханий - сонце яснеє моє, Олександр!
I я бачу, як пливе той вiнок, розплiтаючись у примхливiй рiчковiй течiї, як несе кожна пелюстка, кожна травинка iм'я мого дiда - до самого моря... I дiд пив воду з тiєї рiчки, i прав сорочку свою у тiй рiчцi, i купався в нiй. Кохання обiймало його! Справдi ж бо заклинання, чари...
I дiд оженився на моїй бабусi, бо покохав її. Шалено, несподiвано. Оженився всупереч волi своєї родини, справивши весiлля у сусiдньому селi.
Тiльки не повiрила бабуся в чари. Коли верталася вiд рiчки, стрiнула зненацька свого Олександра на околицi. Глянув вiн, та й завмер: оповита мiсячним сяйвом, напiвприхована пасмами розплетеного волосся, йшла назустрiч йому мавка... Спадала з плечей прозора сорочка, i слалися пiд ноги росянi трави...
А я сиджу на вокзалi i вдаю, що замислився, та насправдi дуже непомiтно видивляюся серед натовпу свою циганочку.
Зотлiла третя сигарета. Число три з того ряду, що й сiм. Тому саме пiсля третьої сигарети менi пощастило.
Вона з'явилася передi мною, наче з-пiд землi. Дивилася гнiвно. Але оскiльки очi мої були сумнi й жалiснi, вона полагiднiшала:
- Здрастуй. Невже я тобi так потрiбна?
- До зарiзу. I не менi особисто.
- Кому ж?
- Усьому людству.
- Ну що з тобою поробиш! Давай побалакаємо. Тiльки... не тут. Куди б...
- Є одне затишне мiсце в парку. Тут поряд. Столики, наче гриби, просто пiд деревами ростуть. I народу завжди мало.
- Це бiля озера? Знаю. Прийду.
Вона прийшла. Я саме до пива приклався, i ледь не похлинувся, побачивши її.
Просто на мене йшла дiвчина. Пливла. Нi, летiла... Тоненька, легка, затягнута у слiпучо-бiлi джинси й барвисту кофтину. Коли показують у кiно золотi пляжi на теплих островах, ними ходять отакi-от створiння... "Бесаме, басамему-у-учо..." Я мотнув головою - видиво не зникло. Воно сiло навпроти мене, кинуло на столик мiнiатюрну сумочку. Пильно дивлячись у великi очi, засмагле обличчя й чорне волосся, я нарештi пересвiдчився, що бачу мою знайому циганочку.
Вона в свою чергу спостерегла моє здивування i втiшно кивнула головою.
- Я слухаю.
- Давай хоч познайомимося - Юрiй.
- Шолоро.
- Що?
- Мене звуть Шолоро.
- Так я i знав. А то... Тетяна. Так ось, заявляю урочисто й вiдразу, аби уникнути непорозумiнь. Особистого iнтересу у мене до тебе нема. Старий я для тебе... Коли б вiдкинути з десяток рокiв... Проте я - молодий учений, який подає величе-е-знi надiї. Тому швиденько переймись до мене повагою i слухай. Тебе треба вивчати.
- Навiщо?
- Ти хоч розумiєш, що не така, як iншi?
- Нi. Я така, як усi. Просто у мене є певнi здiбностi.
- Гм, виходить, усе ж таки думала про це?
- Думала. I знаю, що не можна вважати себе не таким, як усi. Тодi я перестаю вiдчувати чужий бiль.
- А ти його вiдчуваєш? Як?
- Не знаю... Просто... стає шкода людину. I намагаюся забрати його бiль. У мене тодi починають дуже тремтiти руки й болить... у тому мiсцi, звiдки я забираю бiль хворого.
- Навiщо тобi потрiбно вiдчувати чужий бiль?
- Не знаю...
- Пояснити цього, мабуть, не можна. А втiм, мене зараз iнше цiкавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?
- Нi. Не можу. I не певна, що хочу.
- Не злись... Скiльки тобi рокiв?
- Сiмнадцять...
- Школу закiнчила?
- Навеснi.
- Атестат поганенький?