— Вона зараз у Полінезії?
—Так. Переконувала мене теж поїхати.
Кітті вищирила зуби.
— Ну, тоді вона поставила не на ту дівчину.
—Хтозна, — тихо мовила я.
Я подумала про весілля, до якого залишилося кілька тижнів. Наче кадри з фільму, перед очима закрутилися деталі. Сукня з французького шовку. Блакитна підв’язка. П’ятиповерховий торт, покритий помадкою. Серветки. Букети дружок. Білі півонії і лавандові троянди. Я здригнулася від думки про те, як я можу вийти заміж, якщо поряд не буде Кітті?
Я виструнчилася, кивнула сама собі й заявила буденним тоном:
—Я поїду з тобою.
Кітті аж засяяла.
—Енн! Ні, ти жартуєш. А весілля? Вирушати треба за тиждень, а контракт триває мінімум дев’ять місяців або й довше.
—Але їм потрібні медсестри, хіба ні? — знизала я плечима. Серце гупало від захвату, передчуття і страху.
Кітті кивнула, схлипуючи.
—Так, потрібні. Вербувальник говорив, що тихоокеанська кампанія набирає обертів, і їм надзвичайно бракує медичного персоналу.
— І що я була б за подруга, якби дозволила тобі вирушити в пригоду всього життя без мене? — усміхнулась я.
Кітті кинулася на мене обійматись, і ми просиділи так на бордюрі наступну пісню, а потім ще одну. Музика долинала наче з іншої реальності. Можна сказати, що так і було. Підстрижений лавровий живопліт уособлював межу між відомим і невідомим.
— Джерард ніколи не пробачить мені, що я вкрала його наречену напередодні весілля, — сказала Кітті.
Я похитала головою:
—Дурниці. Ти не захоплювала мене в заручники. Я їду, тому що так хочу.
Я озирнулася на розкішний прийом за нами. Моє рішення матиме наслідки. Це точно. Мати розлютиться до нестями. Тато застерігатиме. А Джерард... Джерард. Я зітхнула. Йому буде важко змиритися з тим, що наречена вирушає в зону бойових дій, доки він у безпеці вдома. Та найбільше мене хвилювало розуміння, що я завдам йому болю. Проте зараз не час думати про це. Якщо Джерард кохає мене, кохає по-справжньому, то чекатиме. А якщо не дочекається, то врешті-решт якось усе вирішиться.
З кожною секундою я стверджувалась у своєму рішенні. Мені потрібно їхати з Кітті. Але чому? Я не могла чітко відповісти на це запитання. Та в одному не сумнівалась: у цій пригоді я не просто гратиму роль.
Розділ З
Кітті тицьнула ліктем мені під ребра, і я застогнала, підводячи важкі повіки.
—Поглянь у вікно. — Вона мало не пищала від захвату. — Ми майже на місці!
Це було посеред сорокап’ятихвилинного перельоту з північного острова, якого ми дісталися кораблем. Чотири дні безперестанку мене мучила морська хвороба, і я понад усе воліла ступити нарешті на суходіл. Очі зміряли кабіну невеликого літака — сіру й механічну. Чоловіче місце. Однак, за винятком пілотів і єдиного солдата — довготелесого рудуватого хлопчини у випрасуваній формі, який повертався з тривалої лікарняної відпустки, — літак був на-пхом напханий медсестрами.
—Дивися! — вигукнула Кітті, схопившись рукою за серце. — Ти бачила в житті щось прекрасніше?
Перехилившись через Кітті, я виглянула в маленький ілюмінатор і зойкнула. Унизу неймовірно блакитна вода переходила в білий пісок і рясно вкриті смарагдовою зеленню пагорби. Я не очікувала, що від краєвиду перехопить дух. Правду кажучи, я нічого не чекала. Звісно, Нора, яка зараз поверталася кораблем додому, описувала принади островів, але статті в газетах розповідали геть інше: невпинна тропічна спека, бруд, злидні, солдати воюють у мочарах серед хмар москітів. У листах це називали «пеклом на землі». Одначе язик не повертався так охарактеризувати краєвид. Ні, цей острів інший, геть інакший.
Мої думки повернулися до Джерарда, його виразу обличчя, коли я сідала в літак, — сумного, невпевненого, трохи наляканого. Коли наступного дня після вечірки я сказала йому, що їду, він сприйняв це добре. Тільки очі тривожно блищали.
Звісно, він спробував мене відрадити, але зрештою міцно стиснув долоню і видушив усмішку:
— Коли ти повернешся, я буду поруч. Ніщо у світі цього не змінить.
Після тривалої розмови ми вирішили на рік відкласти весілля. Новина знітила матір, і вона побігла у свою кімнату плакати. Зрозуміти реакцію тата виявилося важче. Я почекала до вечора того дня і зізналася йому перед вечерею, коли тато смакував скотч у кабінеті. На його чолі виступили дрібні намистинки поту.
—Доню, ти впевнена, що хочеш цього?
—Упевнена, — відповіла я. — Я відчуваю, що це правильний вчинок, і не маю інших пояснень.
Він кивнув, закурив сигару й випустив дим у напрямку відчиненого вікна. Очі тьмяно поблискували.