— Ви прийдете сьогодні? — запитала вона, не помічаючи ніякової атмосфери.
— Ні, не сьогодні, Атеє. — Він неприродно махнув головою. — Будь чемною і постарайся роздобути ще. Я повернуся за кілька днів.
Він уклав монету їй у долоню, а тоді взяв під руку Кітті.
—Ходімо, оглянемо решту ринку.
— Це якось дивно, — прошепотіла мені Стелла.
Таки дивно. Але я не збиралась обговорювати це з нею, адже Кітті могла почути.
—Ленс купив сигарети в жінки. Що тут дивного?
Стелла вишкірила зуби й зупинилася біля столу з кольоровим намистом.
—З тобою все гаразд? — запитала я Кітті, коли Ленс відійшов на безпечну відстань.
—Звісно. А що?
Добре. Отже, зустріч її не засмутила. Тоді не питатиму далі.
—Та нічого. Переживаю, щоб у тебе не було теплового удару.
Кітті вдихнула вологе повітря на повні груди й тріумфально всміхнулася.
—Мені тут так добре.
* * *
На пляжі Стелла розстелила покривало, пильнуючи, щоб їй дісталося місце біля Елліота.
—Я вмираю з голоду, а ти? — Вона спробувала заволодіти його увагою.
—Я добре поснідав, — пробурмотів він, сперся на велетенський корч, викинутий на пісок прибоєм, і, насунувши капелюх на обличчя, урвав розмову.
Тепер ми були на іншому боці острова, неподалік бази. І хоч місце для пікніка обрали в затінку пальми, білий пісок досі віддавав тепло. Я сіла, незручно підібгавши ноги, а Кітті розклала на покривалі скомпонований з дарів ринку обід: хлібину, гроно яскраво-жовтих мініатюрних бананів, чотири пляшки кока-коли й кавалок сиру.
Спершу ми їли мовчки, задивившись, як хвилі розбиваються об берег. Кітті вказала рукою на море й висловила вголос те, про що думав кожен:
—Важко повірити, що тут іде війна. Хіба можна руйнувати такий красивий куточок?
Кивнувши, я взяла ще один банан. Банани на острові відрізнялися від бананів удома. Ці мали інший смак — терпкіший і з лимонною ноткою.
—Але вона йде, — констатувала я.
— І при тому серйозна, — додав Ленс. — Учора японці збили три наші літаки.
Стелла стривожилася:
—Думаєш, бої перекинуться на острів?
—Можливо, — похмуро мовив Ленс. — Але полковник Донаг’ю в це не вірить. Він дурень. Закладаюся, ми спатимемо в казармах, коли японці налетять на острів і закидають його бомбами.
Кітті занепокоєно глянула вгору, а тоді похитала головою.
—Полковник Донаг’ю захистить цей острів.
Ленс знизав плечима.
—Хай буде по-твоєму, — гірко всміхнувся він, — я провів би операцію краще навіть із зав’язаними очима.
Надто хвалькувате твердження як на двадцятип’ятирічного солдата, але Кітті його самовпевненість не збентежила. Вона сперла голову на Ленсові коліна. Той задоволено усміхнувся.
Елліот похропував. Стелла про щось міркувала.
—Пройдуся, — мовила я, підводячись. Кітті вдавала, що дрімає. Я поправила капелюх і зняла черевики. — Невдовзі повернуся.
Але ніхто не зреагував.
Я ішла пляжем і зрідка зупинялася, щоб розглянути камінець або мушлю чи помилуватися пальмами, які замість того, щоб рости прямовисно, тягнулися до моря. Вітри й тропічні циклони роками виточували їхні стовбури, але мені хотілося думати, що дерева чули поклик океану. Раптом пригадалися слова Вестрі про те, що острів змінює людей. Чи стане мені сили опиратися?
Загрузнувши в пісок по кісточки, я пересувала ноги далі. Як добре після ринку під тиху колискову хвиль побути наодинці з думками. Здавалося, що порожній пляж тягнеться в безкінечність. Я побрела ближче до води, насолоджуючись дотиками прохолодного, поцілованого морем піску. Кожен крок залишав глибокий відбиток.
Зовсім близько в гнізді на камені закричав мартин. І раптом я помітила пару чужих слідів. Нечіткі, давніші, але відносно свіжі. Чиї вони?
Я стала переконувати себе, що йти далі — нерозумно. «А якщо це тубілець? Канібал? — подумала я і похитала головою. — Я сама. Краще повернутися». Та сліди манили мене далі й зникали за вигином пляжу. «Ще кілька кроків».
Сліди зупинилися біля зім’ятого бежевого покривала. Книжка не давала вітру його вкрасти. Я одразу впізнала стандартну армійську тканину: така сама вкривала моє ліжко. Але хто тут?
Щось зашаруділо в густих кущах між пальмами, і я сполохано обернулася.
—Ну привіт, — сказав чоловік, який вигулькнув нізвідки за сотню метрів від мене. Обличчя ховалося за величезною пальмовою гілкою, а коли він її відхилив, я впізнала Вестрі.
—Привіт, — здивувалася і водночас зраділа я.
Ця зустріч могла обернутися чимось набагато гіршим.