—Ти стежиш за мною? — піддражнив він мене.
Спочатку я засоромилась, а тоді мене це роздратувало.
—Ото вигадав! — погордливо відказала я: ще вирішить, що я його переслідую. — Я просто гуляю, і мені вже час повертатися. Друзі чекають.
—Ох, не йди, — усміхнувся Вестрі, вертикально встромив пальмову гілку в пісок і сів під нею. — Глянь, яка чудова тінь. Не присядеш на хвильку?
Хіба можна опиратися цій усмішці? Я вагалась, але кутики рота без дозволу поповзли вгору.
—Гаразд, — усміхнулася всупереч собі. — Проте тільки на хвильку.
— Чудовий день, — спершись на лікті, сказав Вестрі.
— Непоганий. — Я обсмикнула нижче поділ сукні.
—Що привело тебе на мій пляж?
— Твій пляж?
—Так, — незворушно відповів він. — Я його відкрив.
Я пирснула від сміху.
—Овва!
— Розумієш, це незаймане узбережжя, — вів далі Вестрі. — Звісно, тут завжди були тубільці. І завжди будуть. Але решта світу про нього не здогадується. Тому зараз цей шматочок раю — мій, — мовив він і глянув на мене. — Ну, гаразд, наш. Половиною я тобі поступлюся.
—Яка нечувана щедрість, — підіграла я.
—Знаєш, що я вчиню, коли закінчиться війна?
-Що?
—Я куплю цей шматок пляжу, — серйозно мовив Вестрі. — На скільки стане грошей. Збудую тут дім і житиму із сім’єю. Ми з дружиною милуватимемося сходом сонця щоранку й слухатимемо шум прибою щоночі.
—Звучить дуже романтично. Та, гадаю, ти блефуєш. Невже ти справді хотів би жити тут після, — повела я рукою на океан, з якого на наш острів у будь-яку мить могли напасти японські кораблі, — після цього всього? Після війни?
Вестрі кивнув.
—Звичайно. Це рай.
«Так, це рай», — подумки нагадала собі я.
—Але невже тебе вдома не чекають?
—Ні. — Він не вагався. — А тебе чекають.
Він стверджував, а не питав. Побачив мій перстень.
—Так.
—Ти кохаєш його?
—Дивне запитання.
—Просте, — вищирився Вестрі. — Яка відповідь?
—Звісно, кохаю. — Я відвела погляд. Але чому він так пильно дивиться на мене?
—Він добрий?
Я кивнула:
—Нізащо не вийшла б за недоброго.
Хвилі підповзали дедалі ближче до покривала. Вестрі звівся на ноги, я теж.
—Мусимо пересунути табір, а то старигань океан нас проковтне.
Я усміхнулася.
—Мені час повертатися. Друзі чекають.
Вестрі кивнув:
—Я тебе проведу.
Дорогою назад узбережжя здавалось іншим, можливо, тому що я дивилася на нього очима Вестрі. Уявляла, як він житиме на острові (будинок, дружина, двоє чи троє босоногих дітей), й усміхалася сама до себе.
—Як рука? — запитала я.
Він простягнув долоню, і, торкнувшись її, я відчула всередині дивний трепет. Але звеліла собі не зважати.
—Гадаю, виживу, — насмішкувато відповів Вестрі.
—Пов’язка брудна, — докірливо мовила я. — Доведеться перев’язати рану, коли повернемося. Ти ризикуєш занести інфекцію.
—Слухаюся, сестричко, — грайливо озвався він.
За мить Вестрі показав кудись у чагарі посеред густих пальм. Ми підійшли ближче й зупинилися там, де починалася рослинність. Із-за темно-зеленого покрову гігантського листя вчувалися співи птахів і рев звірів. Саме так я й уявляла собі джунглі.
— Бачиш?
Я похитала головою.
-Що?
— Придивися.
—Ні, нічого не бачу, — перейшла я на шепіт.
Вестрі взяв мене за руку — я дозволила це тільки тому, що була налякана, — і ми ступили кілька кроків у гущавину. Тоді я нарешті помітила посеред заростей хатину з очеретяним дахом. Примітивну, як і хатки вздовж дороги, але з якимсь особливим шармом. Стіни з бамбука, скрупульозно прорізані отвори в них — мабуть, вікна, що виходять на океан. Невеличкі дверцята трималися на одній завісі й поскрипували, коли віяв пообідній бриз.
—Нам краще піти звідси, — прошепотіла я.
—Чому? — пустотливо всміхнувся Вестрі. — Якщо ми вже знайшли її, то мусимо заглянути всередину.
Я не встигла заперечити, як він ступив на сходинку перед входом. Під його черевиком затріщало дерево, і я відсахнулася.
Вестрі зняв дверцята із завіси, поставив їх на пісок і зайшов усередину. А тоді висунув голову надвір і підморгнув мені:
— Нікого.
Він допоміг мені переступити через сходинку, і ми мовчки роззиралися. Зсередини стіни вкривали пальмові гілки, переплетені між собою. Вони виблякли до світло-карамельного відтінку і створювали ідеальне тло для темного крісла із червоного дерева та столика з однією шухлядою. Відсунувши її, Вестрі витягнув звідти книжку, французькі монети й банкноти, а ще клапоть пожовклого та зморщеного від вологи паперу.