—Умієш читати французькою? — спитав хлопець і простягнув його мені.
Я похитала головою:
—Якби ж я не ловила ґав на уроках.
— І я. — Вестрі повернув папір до шухляди.
Попри шар пилу одномісне ліжко було дуже акуратне. Наче одного ранку хтось прокинувся, застелив його й вийшов, щоб повернутись. Але не повернувся.
Мої очі озирали кімнату, зупиняючись на чому завгодно, тільки не на обличчі Вестрі. Що за ситуація? Я — заручена жінка, стою в кімнаті сам на сам із солдатом, якого ледве знаю.
Із заціпеніння мене вивів павук завбільшки з долоню, який видряпався з-під столу й пошпарив до виходу. Відсахнувшись, я вистрибнула на ліжко.
—Ти бачив? — заверещала я, певна, що будь-якої миті може з’явитися ще один.
—Цей друзяка цілком безпечний, — засміявся Вестрі. — Крім того, їсть москітів. Він узагалі заслуговує на могорич.
Я обережно злізла.
—Як гадаєш, хто тут жив?
Вестрі глянув у бік моря, а тоді пильно обдивився бунгало.
—Найімовірніше, моряк після корабельної трощі.
Звучало переконливо.
—А що трапилося із судном?
—Мабуть, потонуло.
—А як тоді вцілів папір і... — я відсунула шухляду й витягла книжку в брунатній шкіряній палітурці, — ця книжка?
Вестрі підпер підборіддя вказівним пальцем, міркуючи над долею бідаки-моряка.
— Певно, він мав наплічник з припасами. Ліхтарик, книжка, галети. Йому вдалося вчепитись у шматок дошки, і згодом хвилі прибили її до острова.
—Тоді книжка намокла б.
— Звісно, — поступився Вестрі. — Але її можна висушити на сонці. — Він погортав сторінки, на яких справді рябіли плями від вологи. — Бачиш?
Я кивнула.
—Але куди він плив? Очевидно, що це француз.
—Небагатий француз, — додав Вестрі, показуючи на скромний запас монет.
— Можливо, він був піратом?
Вестрі похитав головою.
— Навряд чи піратів цікавлять предмети інтер’єру.
Я глянула на пошарпані негодою штори. Якимось дивом вони зберегли насичено-вишневу барву, наче тканину вимочували у вині.
—Отже, незаможний французький моряк, який вижив у кораблетрощі та любить читати, — підсумувала я.
— І випити червоного вина, — додав Вестрі, піднявши з підлоги закорковану темно-зелену пляшку.
— І мистецтво, — сказала я, відгорнувши клаптик мішковини, що затуляв картину над ліжком.
Сцена на полотні заворожувала: бунгало, дуже схоже на те, де ми зараз стояли, обрамляли неймовірно блакитна вода й розквітлий кущ насичено-жовтого гібіскусу. Удалині виднілися два силуети.
—О боже! — охнув Вестрі. — Яка краса!
—Ти знаєшся на мистецтві?
—Трошки. Дай-но я гляну ближче. У цій картині, — мовив він і почухав голову, — є щось знайоме.
Мати самотужки знайомила мене з роботами французьких імпресіоністів, чим неабияк пишалася. Проте моє розуміння мистецтва кульгало на обидві ноги. Утім я втішилася з перспективи відкриття.
—Гадаєш, тут жив художник?
— Можливо, — Вестрі не зводив очей з картини. — Якого року надрукували книжку?
Я погортала перші сторінки та знайшла дату:
—Ось. Видано 1877 року.
—Це міг бути хтось зі славнозвісних імпресіоністів.
—Ти жартуєш, — приголомшено мовила я.
—Та ні, таке можливо. Я майже певен, що бачив це або схоже полотно в книжці. До того ж французькі художники часто бували на тихоокеанських островах. Тут справді міг жити хтось із майстрів. — Очі Вестрі засвітилися від захвату. — Знаєш, що це означає?
-Що?
—Ми мусимо зберегти це місце.
Я кивнула.
—А як?
— Це буде наш проект на час перебування на острові, — сказав він. — Реставрація бунгало.
—Так, його не завадить вичистити.
—І вставити нові двері.
— І штори пошарпані. Я можу пошити нові.
—Тоді згода? — спитав він і трохи пустотливо глянув на мене.
Я подумала: «Чому б і ні? Матиму роботу, поки Кітті гуляє з Ленсом».
—Згода, — відповіла я. — Але де знайти час і як узагалі сюди добиратися?
—Пішки. До бази менше ніж кілометр уздовж берега. Можна вислизнути й повернутися швидше, ніж твою відсутність помітять. Сусідня стежка веде до дороги, тож інструменти й матеріал я привезу «джипом». Доведеться все добряче спланувати, але ми впораємося.
Вестрі повернувся до виходу, під його ногою затріщала і прогнулася порохнява дошка. Він став на коліно й вирвав її з підлоги. Унизу був нерівний настил і невелика заглибина.
—Ось, — сказав Вестрі. — Це наша поштова скринька. Я залишатиму тобі листи про те, яку роботу виконав без тебе, а ти можеш залишати мені.