Серце радісно гупало в грудях: бунгало, художник, листи в таємній схованці. І цей чоловік... Без нього нічого не було б.
Вестрі загорнув картину в мішковину й обережно заховав під ліжком, де вона буде в безпеці.
—І ще одне, — озвався він.
—Що?
—Ми нікому не скажемо про це місце. Жодній живій душі.
Думка, що доведеться приховати від Кітті таку надзвичайну знахідку, неприємно штрикнула. Водночас я не могла уявити подругу тут, у бунгало, бо буквально за кілька хвилин воно стало для мене особливим, дорогим місцем.
Рука потягнулася до брошки, подарованої подругою, і на мене нахлинуло почуття провини. Буде нечесно залишити цю хатинку для себе одної, після того як ми заприсягнися не мати таємниць?
—То як? — запитав Вестрі.
Рука впала вниз, і я кивнула.
—Обіцяю, — мовила, запевняючи себе, що Кітті нетреба цього знати, принаймні поки що. — Ні пари з вуст.
— Чудово. Провести тебе?
—Так. Напевно, вони думають, що я втопилася.
—Або що тебе з’їла акула, — усміхнувся Вестрі.
Красу острова не звести до бірюзових вод і зелених пагорбів. Це лише поверхнева врода. По-справжньому місце захоплює дух своїми історіями. А вони чатують на кожному кроці.
Розділ 5
— А Вестрі милий, — сказала Кітті, щойно ми зайшли в кімнату й зачинили за собою двері.
— Щось таке, — невиразно відказала я, знявши капелюх і запихаючи його на верхню полицю.
—Звідки він?
Я знизала плечима.
— Не знаю. Ми мало говорили. Він провів мене із чемності. — Кітті вищирила зуби, і я знала це, навіть не обертаючись. Я вирішила змінити тему: — Здається, ви з Ленсом знайшли спільну мову.
—Так, — відповіла Кітті, спершись на узголів’я ліжка. — Він мені подобається. Сильно. От тільки, — вона замовкла й похитала головою, — от тільки мені неприємно, як він говорить про полковника Донаг’ю. Міг би проявити більше поваги, еге ж?
Я знизала плечима, не певна, хто з них є меншим злом — зухвалий солдат чи владний полковник.
— Та це дрібниця, — вела далі Кітті. — У Ленса так багато чеснот.
Я подумала: «О так, наприклад бравада. Донжуанство з острів’янками. Самозакоханість». А вслух тільки мовила:
—Так, чимало чеснот.
—Енн, — трохи ніяково мовила Кітті. — Я ніяк не могла вибрати момент, щоб розповісти тобі. Але після танців полковник Донаг’ю...
Хтось щосили затарабанив у двері, і ми з Кітті отетеріли.
—Так? — Я відчинила двері.
У коридорі стояла захекана Ліз.
— Мері забрали до санчастини, — сказала вона. — Мерщій.
Ми кинулися за Ліз сходами на вулицю й побігли стежкою. Санчастина розташовувалася недалеко, але ми встигли захекатися.
Медсестра Гільдебренд нахилилася над ліжком Мері, поруч стояв доктор Лівінстон — невисокий чоловік з рідким волоссям і в окулярах. Мері була неприродно бліда. Очі заплющені, але груди слабко здіймалися. Ми зрозуміли, що вона ще дихає.
—О господи, — прошепотіла я. — Що трапилося?
Лікар узяв шприц і вколов прозору рідину їй у руку. Коли голка проштрикнула шкіру, Мері навіть не здригнулася.
—Її знайшли в кімнаті, — озвалася медсестра Гільдебренд, — на підлозі біля ліжка. Вона лежала непритомна не менше як шістнадцять годин. Малярія. Заразилася першого ж дня на острові.
—Малярія, — повторила я.
Слово здавалося таким чужим, але ось вона, хвороба, просто перед нами, погрожує відібрати життя в чудової дівчини, з якою ми щойно познайомилися, у якої все життя попереду та яка приїхала на цей острів, щоб розпочати все з чистого аркуша, а не померти.
—Лихоманка спала, — сказав доктор Лівінстон, — але, на жаль, хвороба знесилила серце. Нам залишається тільки чекати.
Мої руки тремтіли.
—Але вона видужає, — мовила я. — Вона видужає. Вона мусить видужати.
Лікар не підвів очей.
Я думала про Мері, бідну Мері. Висока, можливо, трохи зависока. З нерівними зубами. З розбитим серцем. Наречений покинув її, і їй було самотньо. Ні, я не дозволю, щоб вона померла на самоті.
—Кітті, — гукнула я, — збігаєш у казарму? Захопи, будь ласка, мої окуляри та якесь чтиво, усе, що знайдеш, навіть інформаційні бюлетені.
Кітті кивнула.
— Ми чергуватимемо біля неї. Можна я підсуну ліжко й залишуся на ніч? — запитала я медсестру Гільдебренд.
Вона схвально кивнула.
***
Кітті повернулася з двома журналами, трьома книжками (дві належали Ліз, одна — Стеллі), інформаційним бюлетенем Збройних сил і підручником для медичних сестер. Про всяк випадок.
—Добре. — Я оглядала книжку з пошарпаним корінцем. — По черзі їй читатимемо. Без упину, доки Мері не отямиться або не...