Кітті стиснула мою долоню.
—Енн, ти не врятуєш її, якщо...
—Я не дозволю їй померти на самоті, — сказала я і витерла сльозу. — Жодна людина на таке не заслуговує.
Кітті кивнула.
Я відклала книжку та взяла «Воґ» з Рітою Гейворт на обкладинці. Розгорнула першу сторінку й прочитала рекламу: «Мрієте про ідеальну фігуру до весни? Почніть боротьбу із зимовими запасами вже зараз — більше не доведеться переплачувати за одяг. Стандартні розміри сидітимуть на вас як влиті. Уживайте «Байл Бінз» на ніч, щоб безпечно й поступово худнути уві сні...»
Чотири години сторінка за сторінкою я читала кожне слово, яке наверталося на очі, аж доки не став зраджувати зір. Тоді естафету перейняла Кітті. Коли сонце сіло, вона увімкнула настільну лампу й за кілька годин, коли сів голос, пересунула її до мене.
Ми прочитали три журнали й три чверті роману, коли крізь вікна санчастини пробилися перші промені сонця і повіки Мері затріпотіли.
Вона повільно розплющила очі й знову заплющила їх, протягом кількох хвилин ми нетерпляче спостерігали, як Мері ворушила то рукою, то ногами, а тоді нарешті знову підняла повіки й глянула прямо на мене.
—Де я? — кволо мовила вона.
—У санчастині, — відповіла я, пригладивши за вухо пасмо її солом’яно-жовтого волосся та стримуючи сльози. — На тебе малярія напала. Але ти вже видужуєш.
Очі Мері блукали кімнатою, зупинилися на Кітті, а відтак повернулися до мене.
—Я бачила дивний сон, — сказала вона. — Наче йшла назустріч ясному світлу, але мене постійно переслідував і манив назад голос.
—І ти повернулася?
—Не з власної волі. Я хотіла йти далі, але з кожним кроком голос кликав гучніше.
—От і добре. — Я піднесла до губів Мері склянку води, а потім накрила її холодні руки рядном. — Люба, у нас іще буде багато-багато часу, щоб поговорити про це. Але зараз тобі треба відпочити.
* * *
Хоч похвали від медсестри Гільдебренд ми не дочекалися, та від чергування вона нас звільнила. Я та Кітті зраділи шансу відпочити.
Я проспала до полудня і прокинулася від дзвону, який скликав на обід. Шлунок бурчав, але втома була сильніша і спокушала не вилазити з ліжка.
—Кітті! Ти спиш?
Не почувши відповіді, я повернула важку голову до її ліжка. Та замість сплячої подруги побачила заправлені простирадла та дві акуратні подушки біля узголів’я.
Де вона? Я сіла, потягнулася і помітила записку під дзеркалом.
Енн!
Не хотіла тебе будити. О десятій іду кататися на каное з Ленсом. Повернуся в обід.
Цілую, Кітті
Каное з Ленсом. Цілком у стилі Кітті, але мені було неспокійно. Нам дали вільний день кілька годин тому, і коли вона встигла
домовитися з Ленсом? Я згадала про бунгало й усвідомила, що в нашій кімнатці вже затісно від секретів.
Обідній дзвін залунав удруге — останній шанс. Якщо я швиденько вдягнуся і побіжу, то встигну. Але я помітила коло ліжка круглобоке червоне яблуко й вигадала дещо краще.
* * *
Я перекинула через плече торбинку, куди поклала яблуко, кусень хліба, який Кітті захопила в їдальні, і флягу з водою. Прокрадаючись повз санчастину, зазирнула у відчинене вікно. Стелла, Ліз і ще кілька дівчат чергували. А насправді — нудилися. Троє метушилися навколо перегорілої лампи, а решта обступила єдиного пацієнта — солдата з обдертим коліном. Він насолоджувався турботою, широко всміхаючись.
Не так я уявляла собі війну. Однак незабаром усе зміниться. Я чула, що полковник Донаг’ю планує велику операцію. Цікаво, як вона вплине на нашу працю, на наше життя.
Я знайшла стежку, що веде на пляж. Вестрі казав, що до бунгало менше ніж кілометр на північ від бази. Сподіваюся, це правда.
Ішла я прудко, часто озираючись. Що подумають інші, коли помітять, що я отак без компанії вибираюся з бази? Це геть не схоже на Енн Келловей.
Обігнувши виступ берега, я помітила в гущавині очеретяний дах. Саме там, де ми його залишили. Наближаючись, я почула, як хтось пиляє деревину.
Серце загупало в грудях. Вестрі тут.
—Привіт, — я врочисто постукала об одвірок, на якому раніше хилиталися дверцята. — Хто вдома?
Вестрі глянув на мене, витираючи чоло, а тоді обтрусив руки від тирси.
—Привіт. Це міраж чи ти справді тут? Я від ранку працюю і не мав ані краплини води в роті. Як тепер повірити, що красуня у дверях — не галюцинація. Будь ласка, не кажи, що я марю.
Я всміхнулася.
—Ти не мариш, — мовила я і витягнула з торбинки флягу. — Ось, пий.