—Ось так, — театрально промовив Вестрі. — Усе життя вклалось у три речення.
Мої щоки спаленіли.
—Ну, даруй. Моє життя не аж таке цікаве, як твоє.
—Закладаюся, ти блефуєш. — Він зміряв мене очима. — А твій наречений? — спитав Вестрі та вказав на мій перстень. — Чому ти не вийшла за нього, перед тим як поїхати?
Як він сміє таке питати?
—Тому що... — Але я замовкла, не доказавши. І перелічувала подумки практичні причини: тому що я не хотіла поспішати, тому що мати мріяла про розкішну церемонію в готелі «Олімпік», тому що... Та всі вони були не надто переконливі. Ніщо не заважало нам просто піти в мерію і розписатися. Джерард пропонував так учинити. Я могла стати місіс Джерард Ґодфрі без тихоокеанської одіссеї, яка на рік розлучила нас. Чому я не вийшла за нього?
—От бачиш, — озвався Вестрі. — У тебе є історія.
—Повір, — запротестувала я, — ти створюєш драму на рівному місці.
—Побачимо.
І Вестрі підморгнув мені.
* * *
Коли я повернулася, Кітті в кімнаті не було. Подзвонили на вечерю, і я вирушила в їдальню сама, на хвилину забігши до санчастини, щоб провідати Мері. Вона сиділа на ліжку й через соломинку цмулила апельсиновий сік.
— Привіт, Енн, — прожебоніла вона слабким, але життєрадісним голосом. У ньому з’явилася сила, якої не було зранку.
— Привіт. Я саме йду на вечерю. Тобі щось принести? Мабуть, рідка їжа вже набридла?
— Набридла, — кивнула Мері. — Усе віддала б за рулет і кілька шматочків масла.
— Буде виконано, — усміхнулась я.
Із санчастини я вийшла на стежку до їдальні. Неподалік ріс гібіскус, з якого ми з Кітті зривали квіти в перший вечір. Дорога пролягала повз відпочинкову пристань. На воді гойдався десяток пришвартованих каное, на яких солдати у звільненні могли випливати в море. І хоч на Бора-Бора було відносно безпечно, а ворог не атакував (принаймні поки що), човнами мало хто користувався.
Придивившись, я помітила дві фігури, що виходили з каное. Розбурхані кучері могли належати тільки Кітті, але чоловік, що допоміг їй вибратися на пристань, — не Ленс. Я оторопіла, бо це був полковник Донаг’ю. Він поклав весла в каное, а Кітті не припиняла всміхатися йому. Тримаючись за руки, вони дійшли до газону, попрощались, і Кітті заквапилася до жіночої казарми.
Побігти за нею? Та ні, зрештою вона збрехала мені про свого кавалера. Імовірно, подруга гадала, що я засуджуватиму її. І я таки засуджую. Проте не хочу, щоб Кітті думала, що я шпигую за нею. Ні, вона сама розповість, коли настане час. Тому я пішла в їдальню і попросила кухаря накласти тацю для Мері.
Стелла заздрісно похитала головою. Першого дня я розізлилася б, але тепер розуміла, що в неї просто така манера спілкування.
—Ого, щастить тобі із чоловіками, — сказала Стелла й переможено зітхнула. — А я здалась. Елліот занадто прив’язаний до тієї жінки вдома. Він то блукає на самоті й фотографує пляж, то сидить у казармі й пише вірші про неї. Видно, є в тій жінці щось особливе. Ну і нехай. Зате вчора ввечері я познайомилася з пілотом. Його звати Вілл, такий нічогенький.
Ліз підійшла до нашого столу й поставила тацю.
— Мері вже краще?
—Так, дякувати Богу, — відповіла я. — Поволі набирається сил.
Ліз пильно глянула на конверт у руці.
—Сьогодні їй прийшов лист. Я мимоволі помітила ім’я відправника. Мері казала, що її екснареченого звуть Едвард, еге ж?
Я кивнула.
—Можна глянути?
Узявши конверт, я повернулася до світла. У ньому не було нічого незвичайного, окрім відправника: це справді був Едвард. Едвард Натон з Парижа.
— Енн! — гримнула Кітті. — Не смій читати її листа. Це особисте.
— Мені доведеться, якщо він загрожує її стану. Послухай, цей чоловік практично покинув Мері біля вівтаря й перетворив її життя на такий хаос, що вона мусила тікати на острів на протилежному кінці світу. Тільки уяви, що може заподіяти Мері його лист.
Інші дівчата погодилися й кивнули. Кітті злагідніла.
—Слухай, я не збираюся його читати. Лише відкладу на деякий час. Зараз серце Мері слабке. Їй слід набиратися сил. І я не хочу, щоб лист завадив їй одужати.
—Гаразд, — сказала Кітті. — Але, коли йдеться про чуже кохання, краще не втручатися.
Це вона мене так попереджає?
Я невдоволено зморщила ніс і заховала лист у кишеню сукні.
—Я не втручаюся, — мовила я безпосередньо до Кітті. — Тут ідеться про здоров’я.
Кітті відсунула тарілку.
—Дівчата, мені вже не лізуть ці пересмажені яйця. Іду працювати. Медсестра Гільдебренд каже, що роботи сьогодні додасться.